Пролог

   Тиша в кабінеті була важкою, як свинець. Софія стояла біля довгого дерев’яного столу, стискаючи пальцями край своєї старенької сумочки. Навколо панувала напружена атмосфера: жодного стороннього звуку, лише тихе потріскування дров у каміні, що створювало відчуття неспокою, а не затишку. У кімнаті були лише троє: вона, її батько і людина, чий погляд відчувався гостріше за всі інші.

   Максим Ковальський сидів у шкіряному кріслі, закинувши одну ногу на іншу. Його поза була розслабленою, майже зневажливою, як і годилося тому, хто вважав себе господарем цієї ситуації. Софія відчувала кожен його погляд — холодний, важкий, мов крижаний дощ. Вона б віддала все, аби опинитися деінде, подалі від цього чоловіка і цього кабінету, з його темними дерев’яними панелями, величезними книжковими шафами і портретами серйозних чоловіків на стінах.

— Ми вже вирішили, — голос прозвучав із глибокого крісла навпроти Максима. Батько Ковальського, Віктор Петрович, власник величезної корпорації, промовляв кожне слово жорстко, впевнено. Його низький голос ніби врізався в тишу, не залишаючи місця для сумнівів. — Контракт буде підписаний сьогодні.

   Софія підвела очі на нього, потім перевела погляд на свого батька, який сидів поруч. На його обличчі відбивалася ціла гамма емоцій — сором, безсилля, прихована розпач. Він виглядав змарнілим і зламаним, зовсім не схожим на людину, яку вона пам’ятала ще кілька років тому.

   Її серце стислося. Іншого вибору у неї не було. Родинний бізнес, яким керував її батько, валився на очах. Борги накопичувалися, банк погрожував конфіскацією майна. А мати, хвора і виснажена, не витримала б цього потрясіння. Єдиним варіантом залишалася угода, яка для всіх, окрім неї, здавалася логічною.

— Ви хочете, щоб я одружилася? З ним? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій. Її голос злегка тремтів, але вона вклала в ці слова всю свою силу.

Максим нарешті заговорив. Його голос був низьким і впевненим, а кожне слово звучало як невідворотний вирок.

— Це всього лише бізнес, міс Марченко. Не забувайте про це. Я не буду вдавати, що вірю у кохання чи інші сентименти. Це угода, і я очікую, що ви гратимете свою роль так само добре, як і я.

   Софія здригнулася, ніби він ударив її словами. Його холодність, майже байдужість, виводила з рівноваги. Але ще більше її розгубленість посилювало те, як спокійно її батько слухав ці слова.

— Соню, доню, це лише формальність, — втрутився її батько, його голос був слабким, майже благанням. — Рік-два, і все закінчиться...

   Софія обернулася до нього, очі блищали від люті.

— Формальність? Ви хоч розумієте, що це означає для мене? — вона вимовила це майже пошепки, але в кожному слові звучала образа і біль.

   Максим, здається, втомився від її опору. Він нахилився вперед, упершись ліктями в стіл, і втупився в неї своїм пронизливим поглядом.

— Давайте не будемо ускладнювати. Ми обоє знаємо, чому ви тут. Ваш батько не хоче втратити все, а я не можу дозволити, щоб моя компанія постраждала від скандалу. Ви граєте роль моєї дружини — щасливої, закоханої, ідеальної. Натомість ваша родина залишиться на плаву. Це вигідно для всіх.

   Її пальці судомно стискали край сумочки. Кожне слово цього чоловіка відлунювало в її голові, мов удар молота. Вона зневажала його за байдужість, за впевненість, що всі купуються і продаються. Але вона не могла дозволити собі слабкості. Не зараз.

— І що буде, коли контракт закінчиться? — ледве чутно спитала вона.

   Максим відкинувся на спинку крісла, виглядаючи абсолютно байдужим.

— Тоді ми станемо незнайомцями. Як і належить.

   Його слова змусили її здригнутися. Так легко. Так просто. Ніби її почуття і доля взагалі не мали значення.

Він піднявся, простягнувши їй руку.

— Ви згодні?

   Софія затримала подих. Її життя змінювалося прямо зараз. Вона відчувала, як її волю придушують, але не могла дозволити собі зламатися.

   Піднявши підборіддя, вона подивилася йому прямо в очі.

— Якщо ми це робимо, я ставлю свої умови.

   Його губи ледь помітно скривилися у виразі, що нагадував посмішку.

— Тоді вам краще їх озвучити швидко.

   Вона вдихнула, намагаючись знайти в собі сили протистояти.

— Гаразд, пане Ковальський. Ми зіграємо у вашу гру. Але не думайте, що я залишу це без власних правил.

   Максим кивнув, його очі блищали холодною цікавістю.

— Домовились.

   Так почалася їхня гра — небезпечна, чужа, але невідворотна для обох.