12

Будь-якого іншого дня я була б рада ось так пройтися з професором до свого будиночка. Але лише не сьогодні. Надворі посилився сніг та піднявся вітер. Сніжинки летіли в обличчя та заважали дивитись вперед. І я розуміла, що мені доведеться знову зазнати цих неприємних відчуттів, бо чекати завтрашнього вечора, як я планувала, терпіння не було.

Ми швидко дійшли до входу на факультет Емемаз, та професор простежив, як і минулого разу, щоб я увійшла всередину.

Я помахала йому біля дверей та обережно їх відчинила. На щастя, в холі нікого не було і я тихо встала за високим годинником, щоб перечекати час, поки піде Саймон й не потрапити нікому зі своїх сусідів на очі.

Стояти в одязі, який став мокрим через те, що на ньому розтанув сніг, було неприємно. Але я не поспішала виходити надвір, боячись, що професор міг ще стояти та стежити за входом у будиночок.

Але коли я помітила калюжку від своїх черевиків, більше чекати я не могла та визирнула надвір.

Професора поблизу не було, і я вийшла, щулячись від холоду, й пішла у бік Фіролену неосновною дорогою.

Коли я опинилася біля будиночка для першокурсників, на моїй куртці утворилася тоненька крижана кірка. Я тихо постукала й відчинила двері. Усередині було темно.

В фіроленців першого курсу сьогодні було лише два уроки. Тому хлопчики, мабуть, розійшлися по своїх кімнатах. Або десь гостювали.

Я з сумнівом, добре витерши взуття, увійшла в хол та піднялася на другий поверх, де була кімната Райана.

Сподіваючись не застати його в невідповідний момент, я тихо постукала.

Нічого не трапилося. Тоді я штовхнула двері й побачила свого друга, що мирно спав на ліжку. Поруч із ним світилася лампа. А на підлозі валявся підручник з вогняного мистецтва. Очевидно, хлопець дуже уважно читав параграф та заснув.

Щоб не було зайвих проблем, я увійшла всередину, зачинила двері на клямку, підняла на стіл підручника та підійшла до Райана.

- Гей, охоронець моїх скарбів, прокидайся, справа є! – я обережно торкнулася плеча хлопця.

Але він не поспішав прокидатися. Лише перекинувся на інший бік. Мабуть, щоб я не заважала йому.

- Райан, вставай! - я сильніше почала його трусити, і це мало ефект.

- Що трапилося? – хлопець глянув на мене сонними очима, а потім різко натяг на себе ковдру. - Тіффані? Ти що тут робиш?

- Не галасуй, - я приклала палець до губ. - Ти ж не хочеш зайвих пліток.

- А, ну так, - хлопець все ще здивовано дивився на мене, але вже говорив тихо. - Як ти тут опинилася?

- Ногами прийшла, - пирхнула я та стягнула з себе промоклу курточку.

- А навіщо? – Райан зазирнув чомусь під ковдру, і тільки потім підвівся.

- Ти погано охороняєш мої речі, - я дістала із сумки свого щоденника та поклала його поряд із підручником. - Його мені вручив професор Саймон Фрост. А я його в тебе залишала. І Саймон був останнім, кому варто було його читати.

- Як це могло так статися? – щиро здивувався Райан. - Я чесно не чіпав його. Я й на цікавився, де він лежить.

- А до тебе ніхто не навідувався ці дні? - Запитала я, будуючи в голові здогади.

Райан відкрив рота, щоб відповісти. Як пролунав стукіт у двері.

- Райане, ти спиш? - це був голос Ріхарда.

Мені зовсім не хотілося, щоб він мене тут бачив. Я злякано подивилася на Райана, який теж занервував, і вирішила швидко сховатись.

Нічого краще я не вигадала, як залізти під ліжко.

Райан швидко підвівся. Зсунув килим на калюжу, що утворилася через мене, й кинув до мене мою сумку.

- Ти чого так пізно? - запитав він в старшого брата, відчиняючи двері.

- Я почув голоси у твоїй кімнаті, - відповів Ріхард. - Думав, що в тебе гості.

- Це я заклинання для професора Слоу вчив, - швидко відповів Райан. – Сподіваюся, я тебе не розбудив?

- Ні, - з сумнівом у голосі відповів Ріхард. - Вчи, звичайно.

- О, Ріхарде, - змінив тему першокурсник. - Ти не бачив, чи до мене ніхто не заходив сьогодні, доки мене не було? Не можу знайти конспект з історії магії.

- Припускаю, що ти його з'їв, - весело відповів доглядач будиночка. – Бо ніхто сюди не приходив. І до твоєї кімнати, відповідно, не заходив.

- Добре, - відповів Райан й, побажавши братові гарних снів, замкнув двері. - Чула? Ніхто не входив.

Я виповзла та подивилася на друга не з найкращого ракурсу.

- А як тоді щоденник покинув кімнату? - я піднялася й почала намагатися обтрусити пил, який прилип до одягу.

- Не знаю, - знизав плечима Райан. - Можливо, так само, як і лялька.

- Цього ще не вистачало, - я вмостилася на вільне ліжко й невдоволено подивилася на друга. - І навіщо я прийшла до тебе, якщо ніхто нічого не знає?

- Тому що тобі нема з ким тепер спілкуватися? – припустив хлопець. - Чув на уроках, як про тебе відгукується Дженні. Чесно, ворогові такої подруги не забажаєш.

Я аж закашлялася від таких слів. Не очікувала я, що Райан може зробити такі висновки. Усвідомивши, що Дженні надто багато знає та має довгого язика, я злякалася за свою репутацію. Несподівано для мене, з очей потекли сльози.

- О, ні, не треба, - нервово замахав руками Райан. - Тільки не плач. Я зовсім не вмію заспокоювати людей. Чесно, благаю. Я не можу на це спокійно дивитись. Але й боюся зробити тобі ще гірше.

- Ти вже зробив, - схлипнула я та спробувала акуратно змахнути сльозинки, щоб не розмазати туш.

На щастя, та була водостійкою.

- Я зовсім не це хотів сказати, - він заметушився по кімнаті та незабаром сів поруч, простягнувши мені пачку з вологими серветками. – Не варто так турбуватися. Хоч ти тепер і розділяєш кімнату з якоюсь там моделлю, ти все одно краща за неї. Ти ж можеш підкорити будь-кого своїми піснями. І, до того ж, хоч на тобі забагато косметики, ти виглядаєш природно. А в неї ботокс, імпланти та пілінг!

- Пілінг - це трохи не те, - посміхнулася я крізь сльози на слова хлопця. – Це всі дівчатка роблять. Ну, майже всі. А в іншому, ти правильно помітив, у неї були операції.