8 (3)

До вікна Глорія благополучно долетіла. Змогла його відчинити, протиснулась всередину разом з дошкою. Бо залишиш її надворі, а там виявиться, що заміни в башті нема.

Приміщення за вікном було темне і пусте. Глорія приперла обломок дошки до стіни коло вікна, обережно ступила вперед, підсиливши зір, наскільки могла. Дуже хотілося запалити вогник над долонею, але раптом хтось подивиться на башту, а тут світло в віконці.

— Треба спускатися, там вікон нема, — нагадала собі дівчина і пішла далі, вдивляючись в підлогу. Раптом там десь люк. Чи просто кругла дірка, в яку впираються сходи знизу. — Цей ворон ніколи не розплатиться. Ось ніколи.

— Виходь за нього заміж і муч до скону, — порадив хтось поруч.

Глорія аж підскочила. Роззирнулася, але нікого не побачила.

— Пожирач голубів? — уточнила вона.

Це ж добре, якщо він, не потрібно проводити ритуал для виклику.

Добре ж?

— Хто-хто? — зацікавився невидимий співбесідник.

— Міська легенда. Пожирач голубів з башти, — пояснила Глорія, інстинктивно притиснувши долонею до себе сумку. Там відчувалося щось кострубате, але надійне.

— Яка дивна відьма, якісь незрозумілі чутки збирає, — з осудом відізвався невидимка. — Чого тут ходиш? Змерзнеш ще, захворієш, шмарклі будуть до колін, кому таке сподобається? А відьма, котра нікому не подобається — зла відьма. А від злих відьом стільки проблем.

Глорія аж завмерла здивовано. Це ж треба, про відьом воно щось знає. Або придумує.

— Де тут сходи вниз? — спитала.

— Під стіною, справа від тебе, — доброзичливо відповіли. — Але ти обережно, бо там мертвяк валяється на шляху. Теж заліз, по канату, правда. Ледь потім той канат затягнув у вікно і виколупав кішку з підвіконня. Теж хотів побачити пожирача голубів. А побачив мене і серденько не витримало. Мабуть від щастя. Я йому пообіцяв віддати королівський скарб, та ще й золота зверху насипати, якщо витримає мій погляд. Пообіцяв витримати, а сам… Мабуть нічого окрім грошей в своєму життя не бажав. Дурень, правда, відьма?

— Еге, — про всяк випадок відповіла Глорія обережно йдучи до правої стіни.

Мертвяк валявся на півдорозі. Огрядний в засмальцьованому кожуху і або замерзлий до стану бурульки, або скам’янілий. Коли вона стукнула по ньому ногою, відчувалося саме так, а там хто знає? Уточнювати чомусь не хотілось. Та й взагалі, ось це про «витримає мій погляд» щось нагадувало.

— А в тебе багато таких мертвяків? — спитала Глорія, раптом допоможе зрозуміти чий це голос по башті блукає.

— Колекція, хоча час від часу приходять злі маги і частину забирають. Ту частину, котру знаходять. І на мене пастки розставляють. Впевнені, що я тут не живу, тільки час від часу з’являюся, але все одно по одному ходити в башту бояться і опечатали двері надійно.

І невидимка засміявся, точніше закхекав.

— Угу, — сказала Глорія, розуміючи, що завдяки одному придурку втрапила в якусь погану історію.

Сходи вниз вона знайшла. Обережно по них спустилася і нарешті запалила невеликий вогник над долонею.

— А тобі тут не сумно? — спитала, роздивившись залишки чиєїсь лабораторії. Побиті і поламані залишки. — Та й голубів жерти, то таке. Вони ж сміття їдять.

— Хочеш мені допомогти? — насмішкувато відізвався невидимка, котрий теж спустився в лабораторію.

— Ні, — відразу відмовилась від подібної честі Глорія. А то мало що воно таке. — Ти взагалі хто?

— Не здогадуєшся?

— Ну, є підозри, — з сумнівом сказала Глорія, сівши на більш-менш цілий стіл і поклавши сумку собі на коліна.

— І що ж за підозри? — промуркотіло коло її вуха якось так, що відразу Корвін згадався. Дурний ворон, щоб його.

— Ти ніяка не болотяна ящірка з тих, що заморожують поглядом, а потім поїдають те живе каміння. Ти взагалі людей не їсиш. Так що це відпадає. Ти точно не данха, далеченько ця башта від Сірої пустелі, здохло б давно, навіть якби кожен день магів ловило. Хто там іще поглядом убиває? Ну, крила в тебе мабуть є, але не вміють вони бути невидимими, забула, як ті пташки називаються. Був би ти якоюсь учнівською помилкою, про це б усі знали, та й видихаються вони швидко. І що в нас залишається, якщо брати до уваги місце, де ти живеш?

— Місце?

— Королівський парк. Насправді, якщо я щось розумію, шматок лісу, котрий колись так і не змогли вирубати, як не старалися і вирішили цю аномалію залишити на місці. А може Ніберги про тебе завжди знали. Хоч хтось з них. Може ти з ними навіть дружив, поки не з’явився якийсь ідіот, забажав занадто багато і отримав проблеми.

— Обманути спробував, запхати мене в камінь, щоб я не міг не слухатися, служив би як пес, — з образою розповів невидимка.

— Ага, але ти вирвався, розламав лабораторію, розірвав ідіота і ганяєш від себе всіх інших, а самих нахабних в камінь перетворюєш.

— Все чесно. Витримають погляд, значить мають право щось просити. Не витримають, сама розумієш.

— Ага.

— І що будеш робити, відьмо? Заглянеш мені в очі?

— Мені від тебе нічого не потрібно, — похитала вона головою.

— А навіщо прийшла? — здивувався невидимка.

— Мені дух потрібний, дух місця бажано. Досить розумний. Щоб за одним придурком наглядав, котрий, схоже, життя родичів цінить більше, ніж власне. А вони такого відношення не заслужують, навіть з дому його вигнали.

— Цікаво, — промуркотів голос і в повітрі загорівся зелений вогник. Витягнувся в змію, відростив крила, трішки потовстішав і скрутився в спіраль, прямо як на скіпетрі бога-цілителя. — Я не дух.

— Та я знаю, — сумно зітхнула дівчина. — Ти змій. Несправжній, або болотяний дракон. Дуже старий, судячи зі всього. Майже божество. Ти не знаєш, в місті є якісь достатньо розумні духи?

— Це ж хто і кого вигнав? — прошелестів змій, витягнувшись в струну і підлетівши до Глорії. — Від тебе Нібергами пахне.

— Цей придурок — принц, уявляєш? — сварливо відізвалася Глорія. Дуже вже хотілося і самій щось в цій лабораторії розламати. Вона ж так старалася потрапити в башту і все дарма. Навіть розповісти про міських духів не хоче.