35 Варя

Мене сильно нудить. І від рвоти полегшення не настає. Точно чимось отруїлась. ЛІкар не виглядає занепокоєним. 

— Якщо ви впевнені, що не токсикоз, то ось вам сорбенти,— каже він. — Але я б радив вам все ж зробити тест. 

— Що за тест? — втручається Левко. Все ж підслуховував. — У мене буде братик? 

— Ні, —  зиркаю на нього. 

Ще і голова боліти починає. Хочеться щоб мене просто залишили у спокої і дали спокійно померти. 

Лікар під суворим поглядом Кіра все ж міряє мені тиск. І вже потім іде. Я відразу приймаю ті сорбенти, що він залишив. 

— Певно, сьогодні я нікуди не піду, — кажу. — Але ви не скасовуйте планів, їдьте. 

— Я не хочу йти без тебе. Тобі погано, — каже Кір, торкаючись своєю долонею моєї. 

— І що ти будеш робити? Дивитися, як я блюю? У тебе гості, справи, ми з Левом тут самі впораємось. 

— Але ти моя дівчина, це неправильно, — вперто говорить він. 

— У мене є, кому про мене подбати, —  я киваю на сина. — Води принесе якщо що. 

— Не знаю, все одно це якось неправильно, — продовжує Кір. 

— Від мене ти що хочеш? — я починаю дратуватися. Стан і так кепський. Так ще і йому треба обовʼязково сидіти  і дивитися, як я страждаю. Може, отримує від цього якесь моральне задволення, якщо вже я відмовила йому в інших задоволеннях. 

— Я можу щось для тебе зробити? — питає він тим часом. 

— Залишити мене спокійно полежати — найкраще, що ти можеш зробити. 

— Добре, — він зітхає. — Якщо ти дійсно цього хочеш. Але якщо ти будеш погано почуватись і треба буде будь-що, обіцяй хоча б подзвонити. 

— Обіцяю, — кажу, відчуваючи, як знову підкочує нудота. 

Намагаюсь дихати глибше. Що ж я такого з’їла? Всім он нормально, а я навіть поворушитися боюсь. А може, вірус якийсь? Памятаю, як у першачків була епідемія ротавірусу. Тоді зачепило і мене, але зараз не схоже на це. 

В будь-якому випадку, лікування симптоматичне. Треба просто пити сорбенти і води побільше. 

Колі Кір іде, я кажу Левку піти за ним і поснідати. 

— Але я маю наглядати за тобою, — вперто каже малий. 

— І для цього тобі треба сили, —  я гладжу його по голові. — Іди поки Кір не поїхав, зʼїж щось. І прийдеш до мене. 

— Добре, — він зітхає. 

День минає в ліжку. До обіду мене все ще нудить. Але потім певно, подіяли, сорбенти і стає легше. Ми перебираємось з Левом з будинку на вулицю. Гріх сидіти в кімнаті, коли навколо така краса і тепло. 

Малий грається, я гріюсь на сонечку. І нудота поволі відпускає. І навіть їсти починає хотітися.

Тож ми влаштовуємо пізній обід з Левком прямо тут на терасі. 

Я відверто нуджусь. Гортаю соцмережі, думаю про плани після канікул. Не звикла я так багато відпочивати. Постійно треба було кудись бігти, щось вирішувати, щось робити… 

Несподівано приходить повідомлення з чужого профілю. Я спочатку відкриваю той профіль і дивлюсь фото. Хлопець чимось знайомий, як і його імʼя. Спортиний, засмаглий, зі світлим, вигорілим на сонці волоссям. Мов солома… 

Точно. Це ж Солома! Так ми звали Стаса, за колір його волосся. 

Я відкриваю його повідомлення.

“Привіт Варю! Як ти? Так давно про тебе нічого не чув і дуже здивувався, коли побачив у рекомендаціях в друзі”, — пише Стас. 

Я усміхаюсь. Після тієї зміни  в таборі я теж нічого про нього не чула. 

“Все добре, працюю вчителем. А ти як?”, — відповідаю я швидко. 

"Я теж займаюсь викладанням, фізкультуру, як і раніше, викладаю! Ти в Києві?"

Я вже збираюсь йому відповісти, але тут чую голоси майже поруч. А слідом і Кір з'являється в полі зору. Я швидко блокую телефон і відкладаю його. Моя посмішка несвідомо гасне…