31 Варя

Я йду за сином, щоб не дивитися на Кіра — впевненого, у дорогому лляному костюмі, серед іноземних гостей — і думками мимоволі повертаюся в те спекотне літо кілька років тому.

Тоді я була всього лише вожатою в дитячому таборі. Спека стояла неймовірна, загін із тридцяти непосид витискав із мене всі сили, а моїм найбільшим багатством були старі кеди, свисток на шиї та розтягнута футболка. Наш табір межував із величезним приватним маєтком. За високим кованим парканом ховався зовсім інший світ: ідеальні газони, басейн із блакитною водою і розкішна вілла. Ми, дівчата-вожаті, потай зазирали туди крізь прути, як у вітрину недосяжного магазину.

Наше знайомство вийшло абсолютно безглуздим. Один із моїх малих примудрився перекинути через той клятий паркан свій улюблений м'яч і влаштував таку істерику, що мені довелося лізти на дерево, яке росло впритул до огорожі, щоб спробувати його дістати.

— Якщо ти зараз впадеш, то падай мені на руки, я готовий,— пролунав тихий, глузливий голос знизу.

Я ледь не злетіла з гілки від несподіванки. На тій стороні паркану, прихилившись до стовбура, стояв хлопець. Навіть у простих шортах він виглядав так, ніби щоночі спить на шовкових простирадлах. Темне волосся, легка щетина і погляд, від якого в мене миттєво перехопило подих. Це був Кір. Господар цього маленького раю.

— Я просто хочу забрати м'яч, — буркнула я, намагаючись повернути собі залишки гідності, хоча мої шорти кумедно зачепилися за гілку, а щоки палали від сорому.

— Спускайся. Я сам його віддам, — він усміхнувся, і в цій усмішці не було зверхності, лише щира цікавість.

Він не просто віддав м'яч. Наступного дня він чекав мене біля того самого дерева з пляшкою крижаної води. А потім — підстерігав після моєї зміни, коли я виходила за ворота табору.

Наш роман закрутився як літній ураган. Кір саджав мене, втомлену й розпатлану, у свій розкішний автомобіль, який пахнув дорогою шкірою та парфумами, і віз на закриті дикі пляжі. Я боялася всього: його грошей, його статусу, того, як на мене дивитимуться його заможні друзі. Але коли Кір обіймав мене на березі річки, шепочучи, що йому плювати на весь світ і всі умовності, бо йому потрібна тільки я — я танула. Він дарував мені оберемки польових квітів, які купував у місцевих бабусь, хоча міг купити весь квітковий магазин. Він дивився на мене так, ніби я була найбільшим скарбом у його житті.

Я вірила кожному його слову. Вірила, що кохання сильніше за соціальні класи.

І ось тепер я стою посеред його готельного комплексу, судорожно згадую англійські слова, не знаю, що сказати гостям, а Віола зневажливо вказує мені на моє місце. Та сама дівчина з його "елітного" світу, якої я так боялася тоді, на початку нашого роману.

Мені навіть повертатися туди не хочеться. Я тихо підходжу до гойдалок, що грається Левко і не наважуюсь його покликати. 

Але нарешті гукаю малого і ми йдемо назад. 

Джил помічає нас першою.

— Привіт! Ти, мабуть, Левко?

Я застигаю на місці. Голос м'який, а слова звучать чистою, хоч і з легким, ледь помітним англійським акцентом, українською мовою.

— О, ти не уявляєш, як я рада нарешті з тобою познайомитися! Кір про тебе тільки й говорить останні дні. Всі вуха нам із чоловіком прозижжав. Каже: «Лев те, Лев се, моя наречена подарувала мені неймовірного сина».

Я краєм ока зазираю за плече Джил і ледь стримую посмішку. На Віолу в цю мить варто було подивитися. Її обличчя витягнулося, а надійно зафіксована посмішка перетворилася на якусь безглузду судому. Вона стоїть, ковтаючи повітря, наче риба, викинута на берег. Весь її тріумф і пиха здулися за одну секунду.

— Ви… ви розмовляєте українською? — подає голос мій син, захоплено дивлячись на гостю.