29 Варя

Кір ледве не гримаючи дверима іде до гостей. 

Я ж стою і переварюю почуте. І не вірю. Сказати зараз можна що завгодно. Напридумувати можна собі і нафантазувати. Навіть кохання. Але якби він мене любив, я б це знала. Він би сказав там. Він би знайшов мене потім. 

Але перед очима стоїть картинка, як та противна Віола лізе до нього з поцілунком і він не відштовхує. Може мені розповідати скільки завгодно, що вони друзі. Просто друзі. Авжеж. Так і є. 

І він навіть може в це вірити. Але я обираю вірити власним очам, а не його байкам про кохання. 

Роздратовано штовхаю миску з салатом, який приготувала до м’яса.Та ледве не падає, підхоплюю її в останню мить. 

— Мамо, все гаразд? — на шум зазирає Левко. 

Він освоївся дуже швидко. Зайняв диван у вітальні і грався в телефоні в перервах між спробами допомогти Кіру. 

— Все добре, — усміхаюсь до нього. 

— Але ти якась невесела, — він уважно дивиться на мене. 

— Все нове, — кажу я. — Та і канікули і моя відпустка скоро закінчаться. Я напевно скучила за школою. А ти? 

— Ні, ти що! — він одразу хитає головою. — Тут же так круто! З Кіром взагалі круто, хоч тут, хоч там… Ну, у нього. І можна не вставати рано. І в ігри грати. Добре без школи.

— Але ж ти хочеш бути таким багатим і крутим як Кір, — через силу питаю я, І ЛЕвко киває. — Ну от. Значить треба дуже гарно вчитися. 

Прекрасно. Я вже сину ставлю в приклад цього зрадника. 

— А що, Кір гарно вчився? — питає. 

— Звісно. Спитай у нього, — я киваю в бік вулиці. Тач вже чути голоси. 

— Угу, — киває. — Може, пояснить мені ту нову тему по математиці.

Закочую очі. Ну що там складного в першому класі в тій математиці? Міг би і маму запитати. 

Двер відчиняються без стуку. Я думаю що це Кір і гості. Але на порозі Віола. 

— Пирвіт! — вона окидає мене оком. — Як тут у вас без мене справи? Впорались з приготуваннями? Хоча в кого я питаю… Де Кір? Йому, певно, потрібна допомога. 

Вона зневажливо дивиться на пляшку від олії і оцту на столі, яка пролилась з салату, коли я штовхнула тарілку. Потім на контейнери з під маринованого мʼяса в мийці, і переповнений пакет, в який я складала поліетиленові пакетики. 

— Ти щось чула про чистоту? — питає у мене. — Ти тут скліьки? Невже навіть з такими примітивними задачами не можеш впоратись?

— Кір біля другого гостьового будинку, — кажу я. — Він знає, що ти повинна приїхати? 

— Звісно, знає. Він сам мене запросив, — впевнено відповідає Віола. — Ти навряд чи гарно знаєш англійську. А гостям треба інтелігентна компанія. Якби не твій син, то і тебе б тут не було. Ну не тягнеш ти, мила, на дружину мільйонера. 

Я відчуваю, як мені бракне повітря від цього нахабства.

— Іди до Кіра, він чекає, — кажу я. 

Переводжу погляд на закляклого Левка. 

— Все гаразд, — кажу я йому. — Це просто у нас така нервова робота. І вона має рацію, я англійську знаю не найкращим чином. Не було у мене приводу її попрактикувати. 

— Ти ж вчителька, ти не так погано знаєш, — заступається за мене син, ледь насуплюючись, прямо, як Кір. — І Кір нас запросив сам! 

— Звісно, запросив. Все добре, іди грайся. Зачекаємо, коли нас покличуть. 

Мені стає дуже задушливо тут. Не тому, що я ревную Кіра. Хай забирає його собі та Віола. І залишать мене нарешті в спокої. Але її ставлення до мене… Якби не гості, я б дала їй ляпас за всі ті слова. Так у мене все всередині кипить і клекотить. 

Проте я обіцяла зіграти цю роль. От тільки на скілльки мене висатчить, якщо ця дівчина постійно буде поруч? 

Якраз в цю мить, коли малий вже йде, до нас заходить Кір і гості: пара десь трохи старше за нас і їхній син віку Левка. Вони щось жваво обговорюють, аж раптом погляд Кіра зачіпається за Віолу.

Та часу не гає і каже:

— О, милий, ти нарешті тут!...