25 Варя

Кір супиться сильніше, напружується ще більше, коли чує мою відповідь. 

Я ж знову дивлюсь на Левка. Тільки мій. Найважливіший чоловік на світі. Можна було б сказати зараз Кіру всю правду. Але тоді він із принципа почне вимагати побачень з сином. І Кіра в нашому житті стане забагато. 

— Але зараз ти сама, — видає він врешті-решт. 

— Чого ж? У мене є син, — відповідаю. — Це найкраще, що зі мною сталося. 

Я розумію, що його его уражене. І судячи з фрази, що він про ме6не думав, вражене сильно. От тільки він не показав цього. Але уражене чоловіче его це не кохання.

— Ти кохала його батька? — продовжує він допитуватись. Все ще трохи насуплений, але дійсно намагається триматись рівно. 

— Звісно кохала, — кажу прямо. — Без кохання така чудова дитина не вийшла б. 

— А він, певно, не кохав, — Кір уважно дивиться на мене. 

— Навіть не напевно, а точно, — я всміхаюся. Звісно ти, Кіре мене не любив. Якби любив, то не відпустив би. Не так важко було мене знайти. Але тобі було просто не цікаво. 

— Вмієте ви, жінки, отак закохатись, в кого не треба, — він зітхає. Ясно, що нічого з нашої розмови він так і не зрозумів.

— А ти.., — я зочу запитати про Віолу, але раптом передумую. Навіщо воно мені? — Нічого. Треба забирати Левка і переходити кудись в інше місце, — різко змінюю тему. 

— Ну, ходімо, можемо зайти десь перекусити, — він підтримує мою зміну теми, на диво. Виглядає замисленим.

— Лев! — гукаю малого. — Їсти хочеш? 

— Трохи, — киває він. — А ми на батут ще повернемось? 

— Тут вже й інші розваги запускаються, — кажу я. — Можемо взяти тобі на прокат гіроскутер, якщо хочеш. 

Грошей я, звісно, сьогодні витрачу чимало. Але ми з малим не часто вибираємось на такі заходи. 

— Так, мжеш покататись ще потім, ходімо тільки перекусимо, — каже Кір. — Що б ти хотів зʼїсти? Тут є якісь ресторани? Чи краще поїдемо в центр? Все одно час, я так розумію, у нас ще є, поки там все завершать і приберуть.

— Приберуть? — вигинаю брову. — А ти оплатив клінінг? 

— Я дав завдання, щоб там все було прибрано, за доплату. 

— А може я спочатку покатаюсь? Ну, на тому гіроскутері? — питає Левко. Певно, переживає, що ми сюди все ж більше не повернемось. — А потім вже їсти.

— Ну, можна і так, — погоджується Кір. — Ходімо подивимось, які вони тут є. 

Оренда машинок і гіроскутерів знаходиться глибше в парку. Я дізнаюсь вартість пятнадцяти хвлиин покататися і мій настрій просідає. Треба було не обіцяти малому нічого. 

— Дайте один квиток, — кажу я. 

Кір простягає гроші раніше, ніж я. 

— Давайте два. 

— Ти теж будеш кататися? — я не стримую посмішки. 

— Спочатку поставлю малого, якщо в нього вийде, то чому б і ні, — знизує плечима Кір. 

— Видовище буде ще те, — я окидаю поглядом його фігуру. 

— А що тобі не так? Думаєш, я не впораюсь? 

— А, тобто ти навіть не пробував ще? — вже не стимуюю сміх. 

— Пробував, тому і взяв собі теж квиток. 

— А от Левко не пробував, —  я спостерігаю, як йому видають наколінники і шолом. Потім молодий хлопчина допомагає закріпити захист на малому. 

Час ще ранній, тож в парку не так багато людей. В неділю батьки хочуть поспати, і дітей вигулюють вже після обіду. 

— Я думаю, все в нього вийде. Ходімо, — Кір везе два гіроскутери трохи вбік, потім стає на один з них і показує, як та штука працює. — Головне — тримати рівновагу, насправді це нескладно, тільки треба не боятись. Ти їздиш на велосипеді?

Левко теж пробує. В нього звісно виходить не з першого разу. І Кір йому ще щось пояснює. Я спостерігаю за ними. Дивно, що Кір так і не помітив, наскільки Лев схожий на нього…