Глава 7. Кам'яний мішок

Пробудження настало різко та стрімко. Свідомість виштовхнуло з надр кошмару в нову незрозумілу реальність. Навколо були лише холод і темрява. Така дійсність зовсім не мотивувала прокидатися. Чи варто виринати з одного страшного сну, щоб відразу опинитися в іншому?

Артур заплющив очі, ніби намагаючись відмежуватися від недружньої пітьми. Але ця спотворена реальність вже не хотіла випускати його зі своїх чіпких пазурів.

Холодна кам'яна підлога здавалася крижаною та своїм дотиком пробирала до кісток. Хлопець лежав на спині, відчуваючи кожну нерівність, що вп'ялася в його тіло.

- Чому я лежу на підлозі? Де це я? - думки важко ворушилися, немов не бажаючи підкорятися.

Несподівано на Артура накотив страшенний головний біль, затьмарюючи всі інші почуття. Хлопець потрапив у полон настільки сильного запаморочення, що в нього наче все в голові перемішалося. Здавалося, що голова розколюється й ось-ось трісне.

Думки вислизали від Артура. Він відчував, що вони немов пролітають повз нього, і не міг ухопитися за жодну з них.

- Де я? Що трапилось?

Неслухняні думки то крутилися каруселями, то розсипалися, наче пролітаючи крізь сито. Жодна з них не збиралася давати відповіді. Хлопець точно знав, що відповідь є, але не розумів, як її знайти. І чим сильніше Артур намагався, тим швидше думки розбігалися від нього, немов дикі коні.

Нарешті він зміг у цьому внутрішньому хаосі осідлати одну виразну думку, і почав акуратно чіпляти до неї інші:

- Мене звати Артур. Я принц Мейолли. Я лицар світлоносного меча. Ну, майже лицар. Поки що лише старший учень. Але я стану лицарем незважаючи ні на що.

Головний біль почав поволі відступати. Чи то Артур почав потроху до нього призвичаюватися? Відповіді все ще тікали від принца, скачучи галопом. Тому хлопець поки що залишив спроби грати з ними в наздоганялки та прислухався до інших своїх відчуттів.

Темрява приховувала все довкола. Повітря було просякнуте затхлим запахом плісняви ​​та вогкості. У вухах стояв гул тиші, який переривався лише краплями води, що падали звідкись зі стелі на кам'яну підлогу.

Дуже хотілося пити. У роті відчувалася сухість, а у горлі дерло. Скільки він уже так лежить?

Артур зробив спробу поворухнутись, і це відразу відгукнулося болем у всьому тілі. Може, це через тривале лежання в незручному положенні? До того ж він відчув таку слабкість, що в нього ледь вистачало сил, щоб просто підняти руку.

- Я, звісно, почуваюся живим, але здається, що все-таки недостатньо живим, - подумки зауважив Артур. - Якщо це не дурний сон, то якесь дивне непорозуміння.

Тим часом холод продовжував сковувати його, проникаючи глибоко всередину. Хлопець лише зараз зазначив, що він без одягу. Де його сорочка та штани? І де його камзол? Там у кишені був гаманець із грошима. А головне - де його меч?

Необережний рух відразу викликав біль. М'язи та суглоби заклякли від довгого нерухомого лежання. Принц вирішив поки що не квапити події та знову розпластався на жорсткій поверхні.

Отже, він лежить десь на кам'яній підлозі у темряві. Або, швидше, у напівтемряві. Очі вже трохи звикли й Артур нарешті зміг побачити обриси місця, в якому він опинився.

З усіх боків його оточували стіни з великого каміння, покриті мохом та пліснявою. Тріщини в камінні свідчили про старість та занедбаність цього місця. З-під дверей з іржавими петлями ледь пробивалося трохи світла.

Принц спробував напружити зір, щоб побачити більше деталей навколо.

З темної стелі звисали клапті павутиння. У кутку виднілося щось на кшталт солом'яної підстилки. На стіні хлопець розгледів кілька металевих петель, до однієї з яких був прикріплений іржавий ланцюг із кайданами.

- Я у в'язниці! - обдало холодом Артура. - Але чому?

Хлопець спробував сісти, та в нього з новою силою запаморочилося в голові. Він відчув, що втрачає рівновагу. Немов темні стіни раптом почали обертатися навколо нього.

Не звертаючи уваги на біль, принц підповз до вологої стіни й притулився до неї спиною.

Навколо панувала зловісна тиша, що лише зрідка переривалася падінням крапель. Тому відлуння його власних рухів звучало, немов гуркіт гірської лавини.

Страх і розпач почали зароджуватись у серці Артура. У голові роїлися думки про те, як він потрапив сюди, та що буде далі. Головний біль не давав зосередитись. Запаморочення позбавляло його будь-якої можливості чинити опір. Відчуття повної безпорадності та страху перед невідомістю дедалі ближче підкрадалися до нього.

Час у цій темній порожнечі тягнувся нескінченно. Потроху біль пройшов і Артур відчув себе краще.

- Не знаю, чому я тут знаходжусь. Але мені точно треба вибиратися з цього похмурого місця!

Артур заходився обмацувати голову, але не знайшов жодної гулі чи рани, яка б пояснила його біль і запаморочення.

- Що зі мною сталося?

Принц намагався згадати, як він опинився тут, але не міг знайти жодних відповідей. Наче його недавні спогади були перемішані чужою ворожою волею і тепер розсипалися при спробі торкнутися їх.

- Гаразд, якщо невідомо, чому я тут, тоді що останнє я пам'ятаю?

Хлопець спробував дотягнутися у своїй пам'яті до подій, які були день чи два тому. Це спричинило новий вибух болю в його голові. Але він продовжував поступово рухатися все далі у пошуках спогадів, поки не досяг добре відчутних подій.

Стався напад піратів на Мейоллу. Далі розпочалася облога замку. Він був у рядах лицарів і бився проти розбійників. Разом із Софією вони перемогли Кірка.

Софія! Ця дівчина з іншого виміру залишила глибокий слід у душі Артура. Його притягувало до неї якимось піднесеним почуттям, яке змушувало його серце завмирати у передчутті чогось неймовірного. Як би він хотів побачитися з нею знову! Як він чекав їхньої наступної зустрічі! Та вона так і не повернулася…

Але що сталося потім? Схоже, думки Артура знову привели його у глухий кут. Тоді він почав вдруге прокручувати ті моменти, які пам'ятав.