Глава 5. Слідами Артура

Прокинувшись, Софія відчула, що гарно відпочила і набралась сил. Дівчина поспішила зібратися, щоб вийти на палубу. 

Море було спокійним. Корабель, розсікаючи хвилі, рухався вперед. Вітрила наповнював попутний вітер. Здаля дівчині добре було видно смугу берегової лінії, яка невідворотно наближалася. Відразу впав в око силует похмурої конусоподібної гори, що височіла над островом.

- Можливо, це і є вулкан Брама Безодні, - припустила Софія.

Пасажири почали виходити на палубу, обмінюючись враженнями від мандрівки. Софія від них почула балачки, що для охочих у кают-компанії був накритий стіл. Тож дівчина із задоволенням скористалася цією можливістю і швидко поснідала, подумки ще раз подякувавши Ансельму за можливість подорожувати з квитком першого класу.

Коли корабель наблизився до гавані, на палубі вже вирувало пожвавлення. Дівчина звернула увагу, що дами були в інших елегантних сукнях, а чоловіки із заклопотаним виразом обличчя давали розпорядження матросам щодо багажу, який ті виносили з кают.

Хвилювання перед невідомістю вже потроху охоплювало Софію:

- Що чекає на мене у Лундмарку? З чого почати пошуки у незнайомому місті?

Ці думки дівчини були водночас і тривожні, і сповнені спокусливого передчуття нових пригод. А незнайомий острів притягував погляд Софії до свого берега, де вже добре було видно величні будівлі, з десяток кораблів на причалі, метушливий натовп. І на відстані було зрозуміло, що це місто набагато більше за Мейоллу.

Тим часом їх корабель пришвартувався до берега. Раптом Софія помітила вчорашнього незнайомця із дивним татуюванням на руці. Його великий потворний шрам на щоці був помітний навіть здалеку. Чоловік стояв біля борту і сторожко вдивлявся у скупчення людей.

Пасажири вже спускалися трапом донизу, потрапляючи в обійми рідних та друзів, в обійми галасливого Лундмарка. Софія йшла слідом за дамою, яка вчора так захопливо розповідала про сектантів. Та дівчина намагалася не випускати з поля зору незнайомця. Адже він встиг вже зійти на берег. Відучора вона подумки стала називати цього чоловіка Шрамом.

А Шрама вже прийняла й охопила собою юрба. Він би за мить і загубився, якби не підійшов до чоловіка, що стояв трохи осторонь натовпу. Порив вітру зірвав з голови іншого незнайомця капюшон чорного плаща, і Софія побачила під ним вогненно-руде волосся. Вітер на набережній тріпотів тим плащем, мов чорним полум’ям, привертаючи ще дужче увагу Софії. Дівчині здалося, що чоловіки сказали щось один одному. А потім рудий незнайомець розвернувся і пішов геть з причалу. Шрам стрімко подався слідом за ним.

Тим часом дівчина вже спустилась по трапу на берег. Софія раптом усвідомила, що Лундмарк навіть вібраційно сприймається інакше, ніж Мейолла. Вона б не змогла це комусь пояснити. Але простір тут звучав різкою хвилею небезпеки, густим багатолюдним галасом, мерехтів строкатістю кольорів. Все навколо і привертало увагу, і водночас своєю хаотичністю розсіювало її.

У голові вирували думки про підозрілі справи Шрама і його приятеля, про таємниче татуювання чорного полум’я на руці чоловіка, про почуті вчора тривожні події в Лундмарку.

Але який був її подив, коли на березі вона помітила старих знайомих, Стефана та Антонія, нерозлучних лицарів з Мейолли. Вони стояли поодаль, на причалі, і з не меншим подивом витріщалися на дівчину. 

- Привіт! Ти завжди з’являєшся там, де повно неприємностей? - першим за обох дружньо привітався Антоній.

- Привіт і вам! Що ж поробиш, якщо вам постійно потрібна допомога, - посміхнулась у відповідь Софія.

- Але яким вітром ти тут і чому? - запитав Стефан.

- Артур зник. Тож намагаюся знайти його. А якщо не вийде, то сподіваюся хоча б щось дізнатися про нього. А ви чого у Лундмарку?

- Нас відрядили сюди поділитись досвідом із тутешніми воїнами. Та вчора ввечері ми отримали лист від короля Петронія. З нього довідались про те, що принц пропав, - невесело повідомив Стефан. - Його Величність дав наказ довідатись, чи не перебуває Артур у Лундмарку, та зробити все можливе, щоб повернути його додому.

- Тепер мусимо бути не лицарями, а агентами з розшуку втікачів, - буркнув Антоній.

- Ми обійшли всі готелі в місті, - зауважив Стефан, - і дійсно, в одному з них за описом впізнали Артура. Він кілька ночей провів там. Але потім розрахувався і виїхав, не обмовившись куди.

- Тож тепер проводимо розслідування в порту: чи не виїхав принц на одному з кораблів із Лундмарка. Але поки так нічого і не з’ясували, - підсумував Антоній.

- Ми плануємо кілька днів пожити у портовій таверні. Можливо, вдасться вивідати якусь інформацію, - похмуро докинув Стефан.

- Що ж, знатиму, де вас можна знайти. А у якому готелі зупинявся Артур?

- “Роза вітрів”. Це один з найкращих готелів Лундмарка. Кажуть, там полюбляють зупинятися приїжджі маги. 

Дізнавшись дорогу до готелю, Софія попрощалась із друзями. І за хвилину вона вже йшла вздовж набережної, оглядаючи місто. 

А Лундмарк дивував, збуджував уяву і навіть трохи пригнічував дівчину. На відміну від тихої Мейолли, місто було гамірним. Софія немов пливла в потоці багатолюдних шумних вулиць, де точилися сварки, линув сміх, велись пусті балачки перехожих. Біля деяких крамниць стояли чоловіки, які голосно вихваляли товар і надокучливо запрошували перехожих завітати саме в цю крамницю. Широкими вимощеними дорогами раз по раз цокотіли карети та брички, запряжені кіньми. Деякі брички були навіть двоповерховими.

Переходячи на інший бік вулиці, Софія аж здригнулася від різкого вигуку:

- Стережись! - крикнув дівчині кучер шикарної великої карети, що вискочила з-за рогу вулиці.

Дівчина звернула увагу, що на двоповерхових бричках їхало повно людей, які щільно сиділи один біля одного. На відміну від бричок, карети виглядали просто розкішно. Вони були прикрашені різноколірними самоцвітами, тому ще здаля привертали увагу. Вочевидь на каретах їздили багатії.