Артикул 5.

Удея палала. Вогонь люто пожирав усе навколо, перетворюючи цілі будинки в попіл. Звідусіль лунали крики, плачі, голосіння. Небо щомиті спалахувало від зіткнень ворожих заклять, вартові гучно сурмили в кертонський ріг, сповіщаючи про тривогу. Люди злякано носилися вулицями: хтось намагався врятувати оселю, хтось із останніми пожитками шукав якого схову, а дехто зі зброєю в руках біг у сторону лісу.

- Ви не бачили голову Таємної Канцелярії? Або, може, чули, де він знаходиться? – поцікавилась у першого стрічного, зловивши того за лікоть.

- Селесто? Що ти тут робиш, дівчинко? А втім, не відповідай, краще тікай звідси! – сповненим жаху тоном наказав чоловік похилого віку, котрий часто зазирав до крамниці пані Ернсон за травами, які знімали біль у суглобах. Не відповівши на моє запитання, він вирвав з мого полону руку й побіг далі.

- Вибачте, де знаходиться головнокомандувач… – подумала, що цю людину тут точно повинні знати, на відміну від другого принца.

- Не знаю! – жінка, що пробігала повз, навіть не глянула на мене.

Покинувши даремні спроби випитати в когось місце знаходження Арсена, побігла до Сторожової Застави. Там уже точно повинні знати, тут я лише згаю свій час.

Проте на шляху моєму одразу ж виникли певні труднощі. Міст, через який потрібно було перебігти, виявився напівзруйнованим. Схоже, мешканці подібним чином намагалися запобігти появі монстрів на цьому боці міста. Спроба розумна, але марна: річка тут не глибока, хоч і достатньо широка; втопитися здоровим громилам або крилатим потворам буде важко. Хай там що, сама я вирішила спробувати подолати перешкоду пішим ходом. Після останніх двох невдалих «купань», лізти у воду бажання геть не було. Тому ризикнула й обережно посунула краєм переправи, міцно тримаючись за вцілілий борт. Декілька разів каміння піді мною тріщало й розвалювалося, змушуючи серце злякано завмерти. Та я вперто лізла далі, намагаючись не дивитись униз.

Зрештою, найважче залишилося позаду. Щойно ноги торкнулися землі, самі понесли мене добре знайомим шляхом.

У цій частині міста було геть порожньо. Лише Сторожова Застава подавала признаки наявності тут життя. Одначе тепер слугувала свого роду медпунктом, куди вцілілі воїни приносили поранених. Такого яскравого запаху крові я не відчувала жодного разу в житті. А подібні рани лише описово вивчала в книгах. Утім реальність виявилась у стократ жахливішою.

Забувши про свою первинну мету, підкачала рукава й побігла допомагати пораненим. Спочатку, взялася зцілювати тих, що мали несильні пошкодження. Розумію, тактика не зовсім правильна, втім мною керувало винятково бажання забезпечити Сеттера додатковою підтримкою. Життя кожного тут і зараз на вагу золота. Вартовим, які в цей момент відважно борються, потрібна хоч якась допомога аби встояти до появи повноцінної підмоги. На смертельно поранених піде надто багато сил і часу, тому поки нехай їх життя просто підтримують професіонали.

- Селесто! Заради Бога, що ти тут робиш? – переді мною виросла невдоволена фігура пана Теліаса. Брудний, скривавлений, зі скаліченою рукою й розбитим чолом він важко дихав, втупивши у мене втомлений погляд.

- Боюся запитати те ж саме! – відповіла я зляканим голосом. - Чому ви тут? Чому не в Клетарі? Де пані Ернсон?

- Вона у столиці, а я просто виконую свій обов’язок. Хіба забула хто тут усім керує? До пенсії мені ще далеко, а жодним іншим чином покидати свою посаду я не збираюся, – гірко всміхнувся чоловік, скривившись від болю.

- Сідайте, я вас підлатаю, – вказала на ліжко поруч себе.

- Покинь, зі мною все добре. Допоможи краще тим, кому гірше, – пан Теліас кивнув у сторону, де зібралося ціле мінівійсько цілителів.

- Гаразд, – кивнула, з надією поцікавившись: - Ви бачили Арсена? З ним все добре?

- Поранений, але тримається. Не знаю, як ти сюди потрапила, але краще повертайся додому, якщо є така змога. Він твоїй появі зараз точно не зрадіє.

Останні слова чоловіка пролетіли крізь мої вуха. В голові відлунням звучало «поранений», а уява ще більше підсилювала хвилювання моторошними картинками. Знаючи характер принца, готова з упевненістю сказати, що той до останнього подиху залишатиметься на полі бою. Помре, але своїх не покине.

Я з таким миритися не збиралася. І тікати теж у плани не входило. Хай там що, ці люди потребують моєї допомоги. І я зроблю, все, щоби наблизити нашу перемогу.

- Буду вдячна, якщо Сеттера повідомлять про мою присутність, – кинула на ходу.

Часу на балачки немає. Я тут не для того, аби теревені правити, у цілителів дещо інший рід заняття.

- Ти мене хіба не почула? – не здавався голова Сторожової Застави. - У нас тут війна на порозі, в Удеї небезпечно залишатися.

- Я бачила, в якому стані місто, – зітхнула сумно, влаштувавшись біля непритомного чоловіка. Його вжалили «рідкою темрявою», як про себе я почала називати отруту, котру зустрічала вже не раз. - Але рішення своє не зміню.

Говорила безапеляційним тоном, і вартовий прекрасно розумів, що жодним чином не повпливає на мене, тому сперечатися не став. Махнув рукою і щез у натовпі інших військових.

Потягнувся довгий процес лікування. Спершу цілителі дивувалися тому, як легко та швидко я зцілюю навіть найбезнадійніших воїнів, проте згодом звиклися й перебрали на себе простіші випадки. Не знаю, де в мені бралися сили, проте втома мене не долала, всередині ніби відкрилося додаткове джерело енергії. Робота виснажувала лише фізично.

Час для нас немовби зупинився. Хвилини здавалися годинами, а години – цілою вічністю. Я постійно поглядала на годинник і внутрішньо хвилювалася. Де ж батьки з їх армією? Ніколи не повірю, що вони так просто мене покинули. Наказ принца вони б ні за що не поставили вище безпеки своєї єдиної доньки.

Сподіваюся.

- Розійдіться! Всі в сторону! – долинули чиїсь крики з боку входу.

До приміщення увірвалися двоє чоловіків: на ношах вони внесли ще одного пораненого, котрого розмістили на вільному столі (ліжок, на жаль, тут не було). Продершись крізь натовп, одразу перейшла на магічний зір і взялася перевіряти пацієнта.