Артикул 2.

- Не розумію, чому вона збрехала? – Мелісса здивовано поглянула на свого чоловіка.

- Про що ви? – розгублено перепитала, лагідно погладжуючи Тріс, що встигла вже заснути в мене на колінах.

- Я не пекла цього печива. Його приготувала служниця Алани. Що ж до спогадів, нам про це теж нічого не відомо, – пояснила жінка.

- Можливо, вона злякалася, що може втратити те, що має завдяки вам? – знайшла в собі сміливість висунути власну гіпотезу. - Ви не подумайте, я не маю на меті напроситися до вас у сім’ю: мене моя теперішня цілком влаштовує. Просто говорю те, що думаю.

- Потрібно запитати про все саму Алану, – похмуро вирішив голова роду, опісля викликав слугу, котрого й відправив на пошуки дівчини.

Між нами трьома запала цілковита тиша.

- То-о, ти кажеш, що вже маєш сім’ю? – обережно поцікавилася леді Мермонт.

- Так, – кивнула, широко всміхнувшись, - нею стали люди, котрі допомогли мені декілька років тому. Вони дали мені прихисток, роботу, навчили жити простим життям. Хоча спершу сплутали з відьмою. Уявляєте?

На серці зробилося тепло від перших спогадів, хоча самі по собі події тоді викликали в мені лише жах.

- Чому? – зацікавлено уточнив лорд Дарен.

- Через знаки на обличчі та колір волосся. До того, як я вперше використала свою магію, воно було досить темним і не мало жодних білявих пасом, – пояснила, знизавши плечима.

- Можеш знову зняти свій артефакт? Дозволь нам краще тебе роздивитися, – попросила тихо леді Мелісса.

Довго не вагаючись, зняла з шиї медальйон і позбулася маски. Хоча насправді могла б їх більше взагалі не вдягати. Важко тепер буде позбутися цієї звички. Володіючи настільки незвичною зовнішністю, нелегко залишатися поза увагою громадськості, а ці атрибути просто рятують мене.

- Твої руни відрізняються від тих, що зараз є на обличчі нашої доньки, – задумливо відзначила господиня.

- Вони не стабільні. Після кожного користування магією з’являються нові. Окрім цього, волосся теж змінює колір, – я пропустила крізь пальці кольорове пасмо. - Не знаю, що б це могло означати.

- Руни – це знак божого благословення, символ прихильності Меєри, – підказав Дарен. - Таким чином богиня демонструє світові, кого обрала для здійснення важливої мети. Вони відсутні на тілі новонародженої дитини, але з’являються з часом і є показником сили. Судячи з усього, ти надзвичайно могутня дівчинка, просто, поки що, остаточно не розкрилася. Що ж до волосся – це залишається і для мене таємницею.

- Пане, я ніде не можу знайти леді Алану, – до зали повернувся нещодавно відісланий слуга.

- Як це? – злякано скочила зі свого місця Мелісса.

- Інші слуги кажуть, що бачили, як вона покидала межі помістя.

- Хто з нею був? – схвильовано запитала жінка.

- Нікого не було, пані, – ввічливо відказав чоловік, поправивши свої окуляри.

- Знайдіть її! Негайно! – в леді почали труситися руки.

- І приведіть сюди служницю Сіф, – додав голова роду.

- З чого це раптом їй тікати з власного дому? – Мелісса носилася кімнатою, не знаходячи собі місця.

- Можливо, через усвідомлення викриття її жорстокої брехні? – злісно запропонував Дарен свій варіант відповіді, після чого рішуче поглянув на мене: - Не дізнаємося, доки не перевіримо.

- Що ви маєте на увазі? – злякано уточнила, міцніше стиснувши у своїх обіймах кішку.

- Твоя пам’ять дасть усі відповіді й на наші запитання. Краще ляж на диван. Не обіцяю, що процедура пройде швидко та безболісно, – попередив лорд, опісля наказавши дружині покинути кімнату, а слугам – не турбувати.

- Що мені робити? – запитала, як тільки виконала вказівки ймовірного батька.

- Нічого. Просто заплющ очі та спробуй розслабитися.

Не знаю, які там маніпуляції проводив лорд Мермонт, але зовсім скоро всі звуки зовнішнього світу зникли. Я мовби опинилася в зовсім іншому вимірі, де єдиною матерією було яскраве світло. Воно стелилося наді мною й під ногами, не рухалося, не змінювалося, не завдавало дискомфорту, просто існувало. І я в його оточенні була небажаною гостею.

Раптом простір попереду мене, наче згустився. З нього різко вирвалися три яскравих промені, з котрих постали вже знайомі три людиноподібні створіння: Урд, Скульд і Верданді. Сестри-норни - ткачині часу. Як і вперше, вони мали вигляд зовсім юної дівчинки, вже зрілої жінки та старої бабусі з палицею.

- Поцілована Світанком виконує свою обіцянку та йде шляхом свого призначення.

- Другий дар, що ти нам віддала, повертаємо. Світу потрібна істинна діва, наречена Меєрою.

- Не розкривай Арсену таємницю свого порятунку. Проведіть час, що у вас зостався, разом у цілковитому щасті.

Жінки по черзі звернулися до мене, після чого так само неочікувано зникли.

Вже за мить небо наді мною, ніби розбила блискавка. З нього почали сипатися різноманітні сфери, і в кожній з них спалахував якийсь спогад. Найперші були ранніми, з далекого дитинства, коли я ще й не знала, що таке біда та розлука з рідними. Коли світ здавався неймовірно величезним і цікавим своїми магічними особливостями. Перші роки мого щасливого існування, сповнені дитячої мрійливості та наївного оптимізму.

Далі перша зустріч з найкращим другом, моїм Арсом, і незабутні миті поруч з ним. Наші нескінченні веселощі та ігри в лісочку, поблизу маєтку. Багато посмішок, радості та щирої дитячої любові. Разом із тим, гірке прощання на ганку будинку, що вже снилося мені раніше.

Опісля страшні спогади з останнього святкування дня народження, коли мене викрав страшний монстр з-під ліжка. Знайомі обличчя – батькові друзі. Чомусь, вони замкнули мене в темній кімнаті. Полетіли довгі самотні дні, або навіть тижні, сповнені страху, відчаю та нерозуміння. Часті візити незнайомих людей і марні сподівання побачити на цей раз тата або ж маму.

Багато часу я провела під замком. Стільки, що всякі спогади про щасливе й безтурботне минуле безслідно щезли, зоставивши мене сам на сам із важкою реальністю. А потім з’явився він, чоловік, котрого в першому своєму спогаді я назвала батьком. Той, хто загинув пізніше в пожежі.