Артикул 2.

Напівтемне приміщення ректорського кабінету миттю змінилося на абсолютно чистий білий простір, в якому ми з Його Високістю здавалися двома незграбними плямами. І якщо я ще злякано роззиралась, даремно намагаючись зрозуміти, що тут відбувається, то Арсен Сеттер відчував себе господарем цього місця і мого становища.

- Сядьте! – наказав він владно.

І як тільки я збиралась заперечити, що не збираюсь припадати перед ним до землі, моїх колін торкнувся дивний, дещо болючий імпульс, котрий змусив їх підігнутись, опустивши моє тіло на стілець, що раптом з’явився, мовби нізвідки.

- Ви говорите, що, окрім магії, не маєте нічого особливого? Що й близько не підозрюєте, чим так цікаві вестеронцям? – протягнув чоловік із напускним спокоєм. Отримавши у відповідь від мене впевнений чіткий кивок, він різко наблизився й прошепотів у саме вухо: - Якщо тут і зараз ви не розкажете все, що приховуєте, від мене, будьте певні, зовнішнього світу ви більше ніколи в житті не побачите.

- Де ми? – пискнула злякано, понад усе на світі бажаючи опинитись якнайдалі від цієї людини.

- Допитна кімната, – губи принца скривились так, ніби він сам не любить це місце, ніби йому не подобається тут і зараз залякувати мене. – Я втомився пояснювати вам, як важливо для нас знати всю правду. Хлопці ризикують своїми життями заради вас, а ви, Селесто, через жалюгідний страх своїм егоїзмом наражаєте їх на небезпеку. Чесно, якби не ваш унікальний дар, давно би вигнав вас із академії. Таким тут не місце.

Я слухала все це і розуміла, що таки й справді поведінка моя за останні два місяці не була зразковою. І логіка, за якою я визначала, хто ворог, а хто друг; де добре, а де погане; що правда, а що брехня, – цілком суб’єктивна й дитяча. Проте абсолютно природно, що так діє людина, котра в реальності не бачить чітких меж для розрізнення цих понять. Бо, як показала практика, навіть найближчі можуть зраджувати, і навіть зло може рятувати.

- Так, мною постійно керує страх, проте далеко не егоїзм, – викрикнула, сміливо поглянувши в очі голові Таємної Канцелярії. - І цей страх викликаний винятково нерозумінням своєї суті та усвідомленням того, що ви ділите людей лише на чорних та білих, зрадників і «своїх». Я боюся, що правда позбавить мене всього, що я маю: сім’ї, друзів, дому… життя. Якщо моя справжня сутність здасться вам ворожою, хіба ви мене помилуєте? Моя магія – нейтральна, вона не належить ні Світлу, ні Темряві, тож якщо виявиться, що насправді я з Марнамасу, хіба ви не будете серед перших, хто захоче знищити мене?

Чоловік мовчав, загадково й похмуро споглядаючи на мене. Не схоже було, що його якось вразили мої слова, та разом з тим певний ефект вони все ж справили.

Важко зітхнувши й на мить прикривши очі, він раптом присів побіля моїх ніг і взяв мої тремтячі руки у свої широкі та теплі. Цей жест настільки сильно мене здивував, що я на секунду випала з реальності. Безглуздо кліпала очима з широко відкритим ротом і настрахано думала, що мене, мабуть, таки зібрались убивати чи катувати з метою вивідування інформації.

Втім, правда шокувала мене значно більше.

- Хай там що ви мені розкажете, присягаюся не завдавати вам жодної шкоди. Ні зараз, ні будь-коли у своєму житті, – після цих слів наші руки загорілися червоним сяйвом, і на мить у повітрі спалахнув невідомий знак, одразу ж погаснувши.

- Що це було? – розгублено перепитала у лорда, котрий не поспішав відпускати мої кінцівки.

- Непорушна присяга, тепер ви можете довірити мені свої таємниці, – вже більш м’яким тоном відповів Арсен Сеттер, після чого проникливим тоном продовжив: - Я розпитав жителів вашого району і, майже, кожен заприсягнувся, що бачив на вашому обличчі дивні рунічні символи. Вибуху, котрий, за вашими словами, завдав вам каліцтв, теж ніхто не чув, ба більше жодних слідів недавньої руйнації у лабораторії виявлено не було. Окрім цього, шрами, які ви нещодавно продемонстрували вовкам, і близько не нагадують опіки, швидше криві порізи, що могли бути нанесені лише холодною зброєю. Мені продовжувати?

- Не потрібно, – я важко зітхнула, після чого вивільнила свої руки й потягнулася до маски. Спершу зняла її, а далі руки невпевнено спустились до шиї, де висів артефакт сестер-норн. З важким серцем я зняла і його, прикривши очі, аби не бачити реакції Його Високості.

Проте чоловік чомусь мовчав. І це його мовчання змушувало моє серце колотитись у грудях іще сильніше. Невже все насправді так страшно, як я думала? Невже він шкодує про своє рішення? Невже…

- Розплющте очі, – попросив він чомусь хриплим голосом.

Пам’ятаючи про те яскраве зелене світло, що випромінюють мої зіниці, активно захитала головою. Що як це вкінець переконає принца в тому, що я… неправильна, що я – ворог?

- Будь ласка, – не наказ, проте тихе благання.

Зітхнула. Сподіваюсь, я про це не пошкодую.

Повільно розплющила очі й поглянула злякано на лорда Сеттера, лице котрого в цей момент зображало недовіру, сумніви та ще щось мені незрозуміле, проте таке ніжне та тепле.

- Цього не може бути, – прошепотів він одними губами й раптом упав на коліна, схиливши свою голову мені на ноги

- Що з вами? Вам погано? Потрібна допомога? – я заметушилась, не розуміючи, як бути й куди себе діти. Одначе принц заспокоїв:

- Все добре. Просто помовчіть хвилину.

Відчуваючи капельку сорому від того, в якій позі ми обоє завмерли, почервоніла й замовчала. Не знаючи, куди діти руки, звішала їх по обидва боки стільця та спробувала привести в норму серцебиття, заспокоїтись. Мене ніхто не збирається вбивати, катувати чи садити до в’язниці – це вже неймовірно прекрасні новини. От тільки що це найшло на голову Таємної Канцелярії? Чому він так дивно себе поводить?

- Вам точно не потрібна цілительська допомога? – перепитала про всяк випадок.

Ну скажіть же, дивна поведінка. Особливо для кам’яносердного лорда.

- Як я раніше цього не відчув? – тихо прошепотів чоловік, після чого дзвінко засміявся.