Артикул 4.

- Ось та відьма, про яку я вам казав! Тільки ви не обманюйтесь гарненьким личком, ця погань далеко не така беззахисна, якою здається, якщо змогла так довго водити нас за носа, – із глибоким презирством мовив батько Робіна, вказавши на мене пальцем. Обличчя його перекосилося від огиди та злості.

- З усією повагою, пане, слідкуйте за тим, що говорите, – виступив уперед Айтвен, - Селеста пройшла перевірку духом Столичної Академії Дамільтон. Окрім цього, лорд Сеттер особисто перевірив спрямованість її магічного дару. Вона не служителька Хаосу.

- Отже, вестеронка! – непохитно стояв на своєму чоловік. - І я жадаю правосуддя! Нехай гниє у в’язниці за те, що зробила з моїм сином.

Пані Макстіл, повернувши собі повністю людську подобу, помалу підійшла до мене, зосередивши на собі увагу всіх присутніх. Арес упевнено стояв на місці, прикриваючи мене від можливої небезпеки, втім, я була впевнена, що, попри видиму ворожість, колишні приятелі не заподіють мені шкоди.

- Все гаразд, – прошепотіла я хлопцю, обережно посунувши його та виступивши вперед. Вирішила сказати все те, що було на думці: - Я не пам’ятаю свого минулого, і ви це прекрасно знаєте. Я й гадки не маю, яким чином доля звела мене з цим убивцею, і вже точно не бажала смерті вашому синові. Ми були з ним справжніми друзями…

- Він кохав тебе, – попри ледве стримуваний спокій, фраза пролунала як душевний крик, - кохав сильно та щиро, до нестями… Можливо, ти й не відьма, втім прокляття на собі несеш.

Жінка не стримала сліз, на мить замовкла, після чого впевнено виголосила на загал:

- Селеста – ворог для нас усіх! Вона – відмічена темрявою. І зараз я це доведу!

Одним упевненим різким помахом кігтів пані Макстіл зірвала з мого обличчя маску, перетворивши її в дрантя.

Прикрикнувши, сховала обличчя в долонях, умостивши голову на грудях Ареса, що миттю відреагував на випад вовчиці та відштовхнув її від мене.

- Дивіться! – наказував батько Робіна. - Символи на її обличчі – справжні! Я не брехав! Вона або відьма, або проклята самим Хаосом. Не спроста ми пережили стільки нещасть за останні місяці! У всьому лежить її провина.

- Панно, покажіть, будь ласка, своє обличчя! – попрохав мене один зі столичних вартових.

- Вона не повинна цього робити, – в розмову вклинився Айтвен.

- Але ми мусимо переконатися, що ця особа не чорнокнижниця, – наполегливо додав другий вартовий.

- Я ручаюсь за неї, – крізь зуби видавив принц, - можете повірити мені на слово.

- Твоє слово вартує не більше нашого, – виступив уперед невідомий перевертень. Він міцно стиснув руки в кулаки та широко посміхнувся, демонструючи рівні ряди гострих зубів.

- Тобі не варто викривати свою сутність. Нам за це може влетіти від лорда Сеттера, – почула я тихий шепіт Колліна, що звертався до Айтвена.

- Я покажу своє обличчя, – знав би хто, як важко дались мені ці слова.

Утім, маленька надія гріла серце, котре молило всевишніх допомогти мені тут і зараз.

- Ти впевнена? – уточнив Арес проникливим тоном.

- Так, – одказала вже більш рішуче, після чого з важким зітханням повернулася до публіки.

Миттю почулося дружнє «Ах!». Деякі особливо вразливі особистості взагалі відвернулися, а хтось виглядав просто здивовано.

- Задоволені? – відчуваючи докори совісті, поцікавилась я у сім’ї Макстілів.

- Це обман! – викрикнув батько Робіна.

- Годі! – перебив його вартовий, після чого м’яким тоном звернувся до мене, уникаючи дивитися мені в очі: - Пробачте, самі розумієте, це наша робота. Можете бути вільні, жодних претензій у нас до вас немає.

Кивнувши та кинувши сумний погляд на людей, котрими колись так сильно дорожила, поспішила покинути це місце. Артефакт перевтілення, схоже, виконав свою функцію і на цей раз. Що ж, однією проблемою менше, втім не так я уявляла собі зустріч із цією сім'єю.

- Візьми ось це, – мені на плечі ліг плащ Колліна, глибокий капюшон прикрив голову, зокрема й обличчя, від зацікавленої публіки, себто простих перехожих, що стали свідками сутички.

- Пробач, – раптом мовив винуватим тоном Айтвен.

- За що? – не зрозуміла я.

- По правді кажучи, я не вірив твоїм словам про шрами на обличчі…

- Не переймайся. Все добре, – перебила я хлопця, відчувши уколи совісті за те, що обманюю найкращих друзів.

Хоча, звісно, роблю це вимушено. Від однієї думки про те, що мої символи можуть бути чорнокнижними, серце заходиться у зляканому танці. Хай там що, моє життя й без того важко назвати безтурботним і щасливим, а я просто хочу жити. Жити вільно, без остраху виходити в маси, хочу закохатися, створити сім’ю, знайти роботу мрії. Але спершу потрібно розібратися з минулим. Хоча… Не впевнена, що воно того варте.

Що як у попередньому житті я справді була вестеронкою? Або кимось іще гіршим? Не хочу, аби привиди минулого псували мені той хиткий баланс, у котрому перебуває зараз моє життя. Не хочу втратити все те, що нажила упродовж останніх років. Якщо відмова від свого колишнього існування та від теперішніх надуманих розслідувань допоможе мені побудувати тихе, щасливе майбутнє, я готова на це піти. Врешті-решт, надмірна цікавість ніколи ще до добра не доводила.

- Не сумуй! Усе буде добре, – підтримав мене Колін.

Натягнуто йому всміхнувшись, знову поринула в невеселі думки.

***

Повертатися до академії поки не стали. Замість цього зняли номер у місцевому готелі по той бік річки та вирішили влаштувати невеличкі сімейні посиденьки. Ідея належала, звісна річ, хлопцям: схоже, вони таким чином намагалися підняти мені настрій, за що я була їм безмежно вдячна.

Нарешті опинившись на самоті у знятій окремо від бойовиків кімнаті, першим ділом кинулась до дзеркала оцінити свій новий образ. Що ж, виглядало в реальності все точно так, як я й уявляла: страшні червоні опіки та криві грубі рубці покривали всю верхню частину мого обличчя. Картина й справді була не з приємних, утім виглядало все досить реалістично, навіть на дотик.