Розділ 1

Напевно, вам цікаво, хто я така, як мене звати і що я забула в цьому Богом забутому селі?
Мене звати Елізабет навіть не знаю, чому мама дала мені таке ім'я, але я кажу іншим, щоб вони називали мене Елі але в бабусиному селі до мого ім'я ставились як до чогось неземного, наче до інопланетянина. До речі, про село...
В цьому селі живе моя бабуся, яку я дуже люблю. Кожного літа мама відправляла мене сюди з Каліфорнії на відпочинок. Якщо ви думаєте, що таке ім'я мама дала мені через те, що я живу в Каліфорнії, то це не так. Я народилася в Україні, як і моя мама, а в Каліфорнію ми переїхали, коли мені було 4 роки. Сусіди дивилися на мою маму скоса, мов: хто так називає свою доньку? Це ж ваших там американців так називають. Напевно, ще тоді, коли я народилася, мама розуміла, що ми переїдемо до Каліфорнії і будемо там жити, і тому назвала мене так. Але правду я ніколи не дізнаюсь. Моя мама померла.
...
Це було осіннього дня. Пам'ятаю той день так, неначе це сталося сьогодні, хоча минуло вже 2 роки.
Встаючи зі свого ліжка, я, як завжди зібралась, поснідала та пішла в школу. Ніщо не віщувало біди. Я сиділа з Лорен на підвіконні в коридорі нашої школи(Лорен-моя каліфорнійська подруга, яка в перший день у школі підтримала мене). Раптом мені зателефонували. Це був тато.
З ним у мене стосунки не дуже, тому що він покинув нас з мамою, коли мені було 5. Не витримав натиску Каліфорнії. Він звик жити в Україні і переїзд в іншу країну дуже виснажив його, тому він не витримав, поїхав назад в Україну, на свою Батьківщину.
А що до мами, то вона була українкою, як ми з нею думали (лише після її смерті бабуся розповіла, що мій дідусь-американець, і виходить моя мама теж). Вони все життя жили в Україні, але коли мама народила мене, то зрозуміла, що тут для мене немає ніякого майбутнього і треба їхати туди, де мене чекає перспектива. Через це вона дуже сильно посварилася з татом, і ображаючись на нього, взяла і сама поїхала в Каліфорнію зі мною на руках. Не довго ображаючись, тато теж поїхав до нас, але... Його вистачило не на довго. І ось так я залишилась з мамою в Каліфорнії за умови, що я буду вчити українську мову, та приїжджати в Україну на літні канікули. Так ось, повернемося на той момент, коли мені зателефонував тато.
Він просто взяв і холодно сказав мені три слова:
-Терміново приїжджай додому.
Я, звісно ж, нічого не зрозуміла і запитала навіщо, але відповіді не почула натомість тато сказав знову:
-Це дуже терміново, доню. Будь ласка...
-Добре.
Закінчивши дзвінок, я пояснила Лорен, що мені терміново потрібно додому. Я попросила її відмазати мене і сказати щось вчителям, на кшталт, що мені стало погано, прикрутило живіт або заболіла голова. Без зайвих слів Лорен зрозуміла мене і, звісно ж, не відмовила мені.
...
Приїхавши додому, я не розуміла що коїться, аж поки тато не сказав мені ці два слова, які перевернули моє життя з ніг на голову:
-Мама померла.
В цей момент я не знала, чого мені хочеться більше: заплакати чи закричати від болю, що розпирав мене всередині. Мій світ розвалився на дрібні шматочки, ніби у тебе був пісочний замок, який діти зруйнували вщент. Так погано мені не було ще ніколи, ніби разом з мамою померла і частинка мене. 
Потім мені все таки розповіли, що сталося з мамою: у неї був рак серця.
Рак серця- дуже рідке онкологічне захворювання. Тато розповів, що коли мама дізналася про рак, то вона відразу ж пішла в лікарню, де їй сказали що пухлина доброякісна. Це була фатальна помилка лікарів. Пухлина була злоякісна. Маму не врятували.
...
Повернемося до історії. 
Це було звичайне літо. Як завжди я приїхала на літо до бабусі в Україну. Взагалі тут не було нічого. В Каліфорнії мені краще, але у нас договір з мамою, якого порушити я не маю права. Заради неї.
Якби не мої друзі, я б зійшла з розуму в цій глуші. У нас була невелика компанія. Спочатку нас було троє, а потім залишилось двоє, я та Стеф.
Стефанія.
Її я називаю Стеф. Дівчина-радість. Вона завжди ходить з усмішкою на обличчі, наче те сонечко, що і доводить колір її волосся: вона руденька. Коли я буду розповідати саму історію ви дізнаєтесь про неї більше.
Денис.
Ми з Стеф називали його Ден. Доволі похмурий хлопець та ні з ким не товаришував, крім нас. Але потім сталася жахлива пригода, яка забрала Дена назавжди. Але зараз не про це. І ось, я та Стеф взялися розплутувати цей клубок ниток.
Та якби ми знали, до чого це призведе... Ніколи би не вплутувались у цю справу.