Глава 7

Варвара та Альбіна допомагали Віантію в лабораторії.
У кімнаті тихо гуділи прилади. Світло миготіло, відкидаючи дивні тіні на стіни.
Раптом Варвара різко здригнулася.
Наче струм пройшов крізь тіло.
Вона схопилася за край столу.
— Що з вами? — Альбіна миттєво підбігла до неї. Віантій теж обернувся.
Варвара на мить заплющила очі, ніби намагаючись зосередитися.
— Тут… щось не так, — тихо сказала вона.
Пауза.
Вона повільно підняла погляд.
— Хтось із цієї планети може допомогти Шагіну.
Тиша впала різко, як ніж.

Альбіна насупилася.
— Як це… може допомогти? — тихо запитала вона. — Він же не звідси.
Варвара похитала головою.
— Це не має значення. Якщо є зв’язок — цього достатньо.
Віантій зробив крок ближче.
— Ти бачиш, хто це?
Варвара заплющила очі.
Кілька секунд стояла нерухомо.
Повітря в кімнаті ніби стало важчим.
— Ні… — нарешті прошепотіла вона. — Занадто розмито.
Вона різко вдихнула.
— Але це чоловік.
Альбіна і Віантій переглянулися.
— Людина? — уточнив Віантій.

Варвара на мить замислилася.
— Так… — сказала повільно. — Але він не зовсім… звичайний.
Тиша.
— Що це означає? — напружено запитала Альбіна.
Варвара відкрила очі.
Погляд став серйозним.
— Він відчуває більше, ніж інші.
Віантій насупився.
— Хтось із тих, хто працює з енергіями?
— Можливо, — кивнула Варвара. — Або… вже стикався з переходами між світами.
Альбіна відчула, як всередині щось стислося.
— Тобто він може знайти нас?
Варвара не відповіла одразу.

— Якщо захоче… — тихо сказала вона.
Пауза.
— Так.

— Він уже шукає, — тихо додала Варвара.

Тим часом Шагін сидів у своєму кабінеті.
Ручка знову повільно крутилася в його пальцях.
Раптом задзвонив телефон.
— Пане Шагіне, до вас незнайомець, — пролунав голос секретаря. — Каже, що це терміново.
Коротка пауза.
— Хай заходить.
Двері відчинилися.
У кабінет зайшла людина в чорному плащі.
Обличчя було частково в тіні.
Шагін не підвівся.
Лише уважно подивився на гостя.
— Ви прийшли без запрошення, — спокійно сказав він. — Це вже сміливо.
Незнайомець ледь усміхнувся.
— Я знаю, кого ти шукаєш.

— Дівчину… і літню жінку, — додав він.
Ручка в руках Шагіна зупинилася.
— Продовжуй, — коротко сказав він.
— Я можу допомогти, — незнайомець зробив крок уперед. — Але не просто так.
Пауза.
— А за послугу у відповідь.

Шагін не відводив погляду від незнайомця.
— І чому я маю тобі вірити? — спокійно запитав він.
Той ледь усміхнувся.
— Не маєш.
Пауза.
— Але ти вже слухаєш.
Ручка в пальцях Шагіна знову почала повільно рухатися.
— Що ти знаєш?
Незнайомець зробив ще один крок.
Світло ковзнуло по обличчю, але очі все одно залишалися в тіні.
— Вони не в цьому світі.
Коротка тиша.
Ручка різко зупинилася.
— Продовжуй, — тихіше сказав Шагін.

— Перехід був нестабільний, — спокійно говорив незнайомець. — Але достатньо чистий, щоб залишити слід.
Він трохи нахилив голову.
— Ти його відчув.
Шагін мовчав.
Але це мовчання було відповіддю.
— Я можу знайти цей слід, — продовжив незнайомець. — І привести тебе до них.
— І що ти хочеш? — холодно запитав Шагін.
Пауза затягнулася.
Незнайомець повільно провів рукою по столу.
— Доступ.
— До чого саме?
— До твоїх розробок.
Тиша стала густою.

— Ти хочеш працювати зі мною? — у голосі Шагіна з’явилася ледь помітна насмішка.
— Ні, — спокійно відповів той. — Я хочу те, що ти ховаєш.
Погляд Шагіна став гострим.
— Ти навіть не уявляєш, про що просиш.
— Навпаки, — тихо сказав незнайомець. — Я уявляю занадто добре.
Коротка пауза.
— Ти не єдиний, хто цікавиться переходами між світами.
Ручка в руках Шагіна тріснула.
Він повільно розтиснув пальці.
— І що завадить мені просто… прибрати тебе? — тихо сказав він.
Незнайомець навіть не здригнувся.
— Спробуй.
Тиша.

Напружена. Жива.
— Але тоді ти втратиш єдиний шанс знайти їх швидко.
Пауза.
— А вони не стоятимуть на місці.
Шагін підвівся.
Повільно обійшов стіл.
Зупинився навпроти.
— Якщо ти брешеш…
— Я не брешу, — перебив його незнайомець.
Їхні погляди зустрілися.
— Я вже відчув її.
Коротка пауза.
— І вона відчула мене.