Епізод другий: «Кара»

БУДИНОК АННЕТ – РАНОК 

Ледь сіре світло просочується крізь штори. Аннет повільно відкриває очі.  
На тумбочці — ручний годинник: 7:47.  
Вона сідає в ліжку. Повітря в кімнаті важке. Вона точно відчуває: хтось щойно тут був. Швидко натягує сукню, взуття. До гіда ще дві години. Аннет тихо виходить з будинку й прямує до церкви. 

ВУЛИЦІ СЮР-АВІЛЯ – РАНОК 

Похмуро. Небо затягнуте хмарами, пахне дощем. Аннет заходить до маленької церкви. Всередині порожньо, але з глибини долинають приглушені голоси — не розібрати слів.  

СЕРАФІМА (47), настоятелька, з’являється ніби з нізвідки.  

СЕРАФІМА (лагідно):  
Шукаєте щось, пані Аннет?  

АННЕТ (трохи ніяково):  
Так… поснідати, мабуть. Гіда чекати ще дві години…  

СЕРАФІМА:  
Звісно. Ходімо. 

ТРАПЕЗНА ЦЕРКВИ – РАНОК 

Проста деревогняздівська кімната. Серафіма ставить перед Аннет миску гарячої каші й чай з травами.  

АННЕТ:  
Дякую.  

СЕРАФІМА:  
Як вам наше місто?  

АННЕТ:  
Ще не зрозуміла.  

СЕРАФІМА (усміхається дивно):  
Вам сподобається. Ви… справжня. Тут не всі такі.  
(раптом замовкає)  

АННЕТ:  
Перепрошую?  

СЕРАФІМА (швидко):  
Їжте. Мені ще багато справ.  

Виходить. Аннет залишається сама з кашею й відчуттям, що її щойно зважили на невидимих терезах. 

КОРИДОРИ ЦЕРКВИ – РАНОК 

Аннет шукає вихід. Коридори ніби петляють. Вона проходить повз одні й ті ж двері тричі. Раптом чує голоси за стіною — чітко й страшно.  

ГОЛОС (за стіною); 
Я грішний! Я став чудовиськом! Мені потрібна кара!  

ГОЛОС ЄЛІ:  
Ти вже її проходиш. Я тут нічого не вирішую.  

МАРТІН:  
Я не можу так далі!  

ЄЛЯ:  
Ти мусиш…  

Аннет відступає. Перед нею раптом з’являються двері на вулицю — ті самі, якими вона заходила, але їх начебто не було. Вона вибігає. Годинник — 9:37. 

БІЛЯ БУДИНКУ АННЕТ – РАНОК 

Її вже чекає високий чоловік у темному костюмі — ЕНЗО (близько 40).  

ЕНЗО:  
Доброго ранку, пані Аннет. Я — Ензо. Сьогодні покажу вам те, що встигнемо.  

АННЕТ (коротко):  
Ходімо.  

Вони йдуть.  

ЕНЗО:  
Це місто — не те, чим здається. Але ви зрозумієте.  

АННЕТ:  
Чому всі так впевнені? Чим ви відрізняєтесь від інших міст?  

ЕНЗО (пауза):  
Тут кожен уже пройшов свою кару.  

АННЕТ:  
Тобто це… чистилище?  

ЕНЗО (усмішка без радості):  
Не зовсім. Дізнаєтесь.  

Зупиняються біля старого будинку.  

ЕНЗО:  
Почнемо звідси. Маргарет розповість вам початок. 

КІМНАТА МАРГАРЕТ – ДЕНЬ 

Стара сліпа жінка (87 на вигляд) сидить у кріслі.  

МАРГАРЕТ: 
Едгар… це ти?  

ЕНЗО:  
Ні, бабусю. Це Ензо. І пані Аннет.  

АННЕТ:  
Доброго дня…  

МАРГАРЕТ (повертає голову точно до Аннет):  
Я відчуваю страх… і біль. Ви чудово підходите до цього міста.  

АННЕТ (вже дратується):  
Це я вже чула. Коли заснували місто?  

МАРГАРЕТ (сміється сухо):  
Давно. Але вас цікавить не це. Вас цікавить насолода, яку ви втратили ще в дитинстві… і дещо серйозніше.  
(шепотом)  
Але я не скажу.  

АННЕТ:  
Може, все ж про місто?  

МАРГАРЕТ:  
Все про місто — у виставах. Ви бачили тільки три акти. Сьогодні буде четвертий і п’ятий. А останній — коли ваш час тут закінчиться.  
(зловісно)  
Поїзди не дарма ходять раз на місяць.  

Аннет різко встає.  

АННЕТ:  
Я піду.  

ЕНЗО:  
Спокійного дня, Маргарет.  

МАРГАРЕТ:  
Бувай, Едгаре… 

ВУЛИЦЯ – ДЕНЬ 

ЕНЗО:  
Далі — гра. А потім вистава.  

АННЕТ:  
Яка ще гра?  

ЕНЗО:  
Побачите. 

МАЛЕНЬКИЙ СТАДІОН – ДЕНЬ 

Двадцятеро людей стоять колом і перекидають один одному м’яча. Хто пропустив — виходить. Останній залишається.  

АННЕТ:  
І це все?  

ЕНЗО:  
Простота — найкраще, що є в житті. Ви чекали кривавих гладіаторів?  
(усміхається)  
Поки що ні. 

ТЕАТР – ДЕНЬ → ВЕЧІР 

Ті ж глядачі, що й учора. Олекса немає.  

ГОЛОС:  
Вистава почнеться за п’ятнадцять хвилин.  

Аннет помічає великого ворона метрах у десяти. Він дивиться прямо на неї.  
Вона завмирає.  

ЕНЗО:  
Все гаразд?  

АННЕТ (ледве):  
Так… 

ТЕАТР-ЗАЛ – ВЕЧІР 

Світло гасне.  

ГОЛОС ЗА КАДРОМ:  
Друга частина нашої історії.  

АКТ 4.  
На сцену виходить чоловік (35) — новий актор.  

АКТОР-ЧОЛОВІК:  
Я вбив її. Вона була іншою… але такою ж, як я.  

Йде.  

Виходить жінка (30).  

АКТРИСА:  
В мене могла бути дитина… але щось пішло не так. І їх стало двоє.  

Виходить друга актриса — точна копія першої.  

ДРУГА АКТРИСА (повільно, по літерах):  
Ме-не зва-ти П-А-Н-Н-А…  
(раптом усміхається)  
Але чомусь усі кличуть Фінкой.  

ПЕРШИЙ АКТОР (з темряви):  
Бо ти — інша.  

Світло.  

ГОЛОС:  
Кінець першого акту другої частини. Перерва — тридцять хвилин.  

Аннет бліда. Вона вибігає надвір.  
На даху театру — силует ворона. Він не рухається. 

БІЛЯ ТЕАТРУ – ВЕЧІР 

ЕНЗО:  
Пані Аннет, час на другий акт.  

АННЕТ (тремтить):  
Мені погано. Я піду.  

ЕНЗО (раптом твердо):  
Ви не можете. Це обов’язково.  

АННЕТ (кричить):  
Та пішов ти!  

Вона біжить.  

Ензо стоїть — і просто розчиняється в повітрі, наче його й не було.  

Вітер шепоче: «Ти повинна… ти повинна…»  

Аннет озирається. Перед нею — той самий ворон. Очі жовті. Не моргає. 

ЦЕРКВА – НІЧ 

Чоловік у темному (ми бачили його силует у попередній серії) говорить з Єлею.  

ЧОЛОВІК:  
Вона не витримає. Вона не та.  

ЄЛЯ (холодно, впевнено):  
Ні. Ти не бачив того, що бачила я.  

ЧОЛОВІК:  
Побачимо.  

Камера піднімається до склепіння — ворон сидить на балці. Розкриває крила. Каркає. Злітає в темряву вікна.