No hay tiempo que perder, yo no tengo problema' (Немає часу, щоб гаяти їх на проблеми)

Гімн частини:  J Balvin - Cuando Tú Quieras

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Дні минають швидше, ніж раніше. У Романа Данька була вечірка. У Павла Чорного — своя, на день народження. Потім — вечірка на честь футбольної команди. А тоді ще й переможна вечірка Романа, бо він виграв шкільні вибори.

Здавалося б, така активна соціалка мала б тішити Рому, але він ледь упізнавав людей у власному житті. Він був зайнятий зовсім іншим — уроками, шкільною рутиною та спортом. За обідом Роман майже не брав участі в розмовах і просто втуплювався в одну точку. Лише коли Павло гупнув долонями по столу, Роман здригнувся, ніби його збили з рівноваги.

У голові Чорного спалахує геніальна ідея.

— Ми маємо вдягнутися на Геловін відповідно до наших прізвиськ! — оголошує Павло.

Дем’ян повільно підводить погляд від їжі й нахмурюється.

— Якщо тобі просто потрібен привід вбратися у манкіні, то не треба вигадувати дебільні пояснення, — кидає він і продовжує жувати, ніби нічого не сталося.

— Та ну, я серйозно! — обурюється Павло і взагалі не реагує на байдужість у голосі Дем’яна. — Тобі хіба не хочеться вдягтися як Red Hood?

— Один шолом коштуватиме кілька сотень баксів, камон, — зауважує Рома. — Щороку ми — привид, Кріштіану Роналду й кіт. Чого б це міняти?

— Ем, перепрошую, — Дем’ян прочищає горло. — Щороку ми — привид, Кріштіану Роналду й кіт, який п’яний у драбада. Пропоную нічого не змінювати.

— У нас є нове поповнення, — Павло закидає руку на плечі Платона. — Можемо трохи змінити концепт. Усе інше лишається тим самим!

— Б’юся об заклад, у Платона вже є костюм, — кидає Роман, киваючи на нього.

— У Платона Геловін щодня, але зараз не про це, — наполягає Павло. — Він же може допомогти нам із костюмами, правда?

— Ем… ну… — Платон Яр бурмоче, озираючись на надто натхненного Павла. Він не знав, що вони святкують Гелоуін. Навіть не уявляв, що тут так можуть робити. Хоча, з огляду на кількість вихідних, які компанія проводила у когось вдома, то вже і не дивно.

— Та давай, Nightwing, нічого складного, — блондин підморгує й прибирає руку. — І ми всі можемо вдягтися в різні відтінки зеленого!

— Погана ідея, — Роман каже з кислим виразом обличчя, і Павло поникає. — Якщо робити так, доведеться сказати Андрію.

— Ага, нуль проблем, — Дем’ян бурчить із сарказмом, ігноруючи слова хлопців. — Комусь просто треба зліпити п’ять костюмів менше ніж за тиждень.

— Якщо ти мені допоможеш, я…

— Пас, — одразу відрізає Роман, піднімаючи руки.

— Я теж, — Дем’ян хитає головою.

— Зате я — друг, який допоможе! — голосно заявляє Павло. — Правда ж, Ліля?

— Не дивись на мене, — похмуро відповідає Орис. — Якщо ви думаєте, що я в вашій команді Джокер, то мені не потрібна особлива допомога з костюмом, впораюся сама. — Усмішка Павла тьмяніє. — Але я посиджу з тобою в гостях Платона.

Павло знову усміхається.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Катя Оснач хапає Платона в обійми так, ніби він би й не зупинився, навіть якби вона просто попросила.

— Платоне! — вигукує вона й широко усміхається. Платон кидає погляд на Андрія, який ніяково засовує руки в кишені джинсовки. — Дай нам, будь ласка, пару секунд твого часу.

— У мене урок, тож… — незграбно бреше Платон, час від часу зиркаючи на Андрія. Той чекає, поки Катя договорить.

— Просто скажи, що думаєш, — просить дівчина й показує дві фотки. На одній — костюм лисички, на другій — вампірки. — Що мені пасуватиме більше?

Платон губиться, але Катя дивиться на нього так, ніби він експерт. Тож він переймає роль і уважно розглядає обидва варіанти.

— Ні те, ні те, — чесно каже він, піднімаючи на неї роздратований погляд. Катя надуває губи. — Я можу тобі підібрати образ, якщо хочеш…

Катя перебиває швидше, ніж він встигає подумати.

— Так! — вона хапає його за плечі. — Це було б шикарно! Мені так сподобалася твоя русалкоподібна штука минулого місяця! І…

Її телефон дзвонить, вона дивиться на екран.

— Блін, договоримо потім, — кидає вона й зникає коридором. — Дякую, Платончику!

Він не відповідає. Натомість Платон переводить погляд на Андрія й відверто сканує його з голови до ніг. По шкірі пробігає холодок, але він одразу його давить.

Андрій Мороз більше його не зачепить. Не посміє.

Правду кажучи, останнім часом із Андрієм відбувається щось дивне. Можливо, так на нього впливала Катя.

— Слухай, Платоне, — вимовляє він ім’я з нерішучим тремтінням, ніби не має права його казати. Це майже правда. — Я… Мені шкода за те, що я зробив.

— Ясно, — відповідає Платон, і це означає взагалі нічого.

Андрій ковтає. Карі очі наче щирі, повні провини, але й це теж уже нічого не важить.

Є щось у тих, хто просить пробачення. Вони не завжди справді його хочуть. Люди не роблять гидоти, якщо потім їм за неї соромно. Коли вже вони дозволили собі, значить, хотіли. Платон це знає, тож просто розвертається й іде.

— Слухай, я серйозно, — Андрій наздоганяє його за два кроки. Не хапає за руку й не зупиняє силоміць, а просто йде поруч, ніби Платон тут важливіший за його почуття. — Те, що я зробив, було просто…

— Не хотів втратити повагу в очах друзів, га? — Платон зупиняється й впивається в нього поглядом.

— Не дивно як ти все розумієш, — бурмоче Андрій, відводячи очі. — Я хочу все виправити, добре? Я не думаю, що вибачення якось… «вилікує» ситуацію.

— Андрію, — перебиває Платон. — Не думаю, що є хоч щось, що може виправити те, що ти зробив. Ти знущався з мене. Душив. І руками теж.

Андрій дискомфортно переминається з ноги на ногу. Слова точно не його сильний бік, проте було помітно, що він намагався. Цього було мало. Щоб він не сказав чи не зробив, його поведінку не пробачають.

— Я більше так не зроблю. І обіцяю: ніхто не посміє, — твердо каже Андрій.

— Ти досі не розумієш, — Платон хитає головою.