Якщо ти сигарета, то я курець

Обличчя Павла в дзеркалі — порожнє. Він намагається зосередитися на виямках, на складках щік, на маленьких кратерах зліва й справа від усмішки. Підіймає кутики губ, одразу опускає. Нічого не змінюється. Настрій не підскакує разом із м’язами довкола рота. Це що, доказ того, що емоції — фейк? Чорний стискає губи й відганяє ранкову філософію.

Погляд сам перескакує на інші частини обличчя: пори на носі й розсип дрібних прищиків на лобі. Павло торкається кожного, ніби вітається. Ранкова рутина, нічого більше — він робить це щодня.

Рана на руці загоїлася, але він все одно за нею доглядає — так, про всяк випадок. Кидає оком на лезо й думає, чи зробити це зараз, чи відкласти на потім. І, похитавши головою, з полегшенням знову відштовхує темні думки.

Йому справді подобалося різатися — не глибоко, а трохи, лишаючи подряпини на шкірі, що забирають крихітку болю. Лезо, скло чи метал — байдуже. Те, що гарно в’їдається в шкіру, заходить під неї. Спочатку місце ніби спалахує, а потім смішно свербить; кров, як полегшення, виходить назовні, збирається в ранці, нагадувало воду між піщинками на пляжі в Криму, куди він їздив з батьками в дитинстві. Кров частина процесу: вона накопичується крапельками, а потім починає стікати вниз, залишаючи сліди на шкірі, візерунки кривавого мармуру. Іноді Павло злизував її й це теж йому подобалося: язик трохи німіє від крові, лоскоче, смак незабутній, невимовний, тримається кілька секунд… Але водночас це було й огидно.

— Павле! — сестри активно гупають кулаками в двері ванної. — Вилазь! Перестань уже витріщатися на своє лице, придурошне!

Павло здригається від несподіваного звуку й рукою зносить пляшку рідкого мила та склянку з зубними щітками, встигаючи підхопити лише кілька. І не свою. Він кидає її у смітник і обіцяє купити нову. Знає, що бреше самому собі: завтра вранці він знову візьме чиюсь. Їх і так купа. Ніхто не дізнається.

— Павле! — вимогливо стукає Ніна, ще одна його сестра.

Він легко впізнає, хто саме кричить, просто по тому, як його витискають з ванної. Єва, найстарша, просто зайшла б усередину — їй взагалі пофіг на все. На щастя, вона давно не вдома. Дві інші старші — галасливі й намагаються взяти на понт образами, хоча це ніколи не працювало. Зазвичай називають його виблядком, бо вони — родичі лише по матері. Ніна теж гучна, але вона хоч трохи поважає його особистий простір. А молодша сестра боїться сказати йому щось, хоча це насправді було б йому на користь. У будь-якому разі сестри йому однаково огидні. І нахабні. Ця риса об’єднувала всю їхню сім’ю, а Павло ніби випав із цих фабричних налаштувань.

Іноді він думав, що його всиновили, якби не відмінна риса всіх Чорних по материнській лінії — родимки на вухах і великі карі очі. Наче з одного заводу. Його карі, якщо пригледітися, були синюваті, може це теж бісило сестер.

— Дві хвилини! — бурмоче він і нашвидку прибирає у ванній, ніби жодної секунди тому не сидів із похмурими думками про лезо.

Павло не завжди помічав, коли його мозок з’їжджає в цей слизький бік. Один момент і він раптом усвідомлював такі думки й здригався від того, наскільки це безглуздо і дурно; а в інший — йому здавалося, що все нормально, і йому подобається, як тіло відгукується короткими розрядами болю від ранки.

Він відчиняє двері, дві старші сестри залітають у ванну, швидко виштовхуючи його, кожна занурена у свої думки, але не забуваючи кинути на нього ненависний погляд. Зранку війна за чергу у ванну відчувається сильніше, ніж в інший час доби, але Павло ніколи з цим не мав проблем: через безсоння він прокидається дуже рано. Бо майже не спить ночами.

Ніна визирає з кімнати з незадоволеним виразом.

— Ти взагалі цього тижня спав?

Павло лише знизує плечима.

— До речі, Марк надіслав мені подарунок, — вона усміхається, спираючись об одвірок. — Там і для тебе щось є.

Від Марка давно не було звісток. Колись він дуже допоміг Павлу, коли той був молодшим, але вони так і не зблизилися. Навіть після всього, як воно склалося, Павло все одно більше любив Джея й страшенно за ним сумував. Але Дже йому не передзвонював. Майже ніколи не відповідав на повідомлення. Павло знав від його брата, що з тим усе гаразд, але цього завжди було замало — просто знати.

— Де він зараз? — вирішує ввічливо спитати Павло.

— Без поняття. Він ніколи не каже, — Ніна знизує плечима. — І це, взагалі-то, не подарунок. Просто конверт.

Вона простягає невеличкий зелений пакунок із метеликом.

— Ставки: що там усередині? — каже Павло, розгортаючи лист.

— Сподіваюся, не мертвий метелик чи щось таке, — жартує Ніннін. — Це стиль Десятки на «сюрпризи», але, думаю, Марко теж міг би.

Павло хихикає, дістає записку й різко змінює обличчя.

— Що? — Ніна витягує шию, але Павло швидко ховає папір назад у конверт.

— Це не від Марка, — каже він і йде геть на перший поверх.

Він яскраво пам’ятає, як старші сестри одна за одною виїжджали з дому «в нове життя», а потім усі повернулися й засіли у батьків, майже переставши навіть кудись їздити. Їх четверо, і він почувається єдиним чоловіком у домі. Хоча є ще вітчим. Семен здебільшого виконує те, що в звичайних сім’ях робить мама: готує сніданок, збирає молодших, відвозить їх до школи. Він же прибирає і готує. Мама Павла надто зайнята, щоб відволікатися на дрібниці. Вона надто зайнята, щоб помічати щось, крім себе.

— Павле! — вигукує вона, і Павло обертається з усмішкою, щасливий, що Зінаїда бодай помітила його існування. Але вона кидає на нього невдоволений погляд. — Що ти знову зробив зі своїм акне? — у її тоні суцільне розчарування. Павло навіть не встигає відповісти. — Скільки разів я казала не чіпати…

Зіна слинявить великий палець і проводить ним по Павловому лобі — саме там, де він видавив чергову підліткову «гадість».

— Мам! — обурюється він і відмахується, але вже пізно.

Огидне відчуття чужої слини на лобі він одразу стирає рукавом худі, а потім вмивається просто в кухонній мийці, поки мама цокає язиком і вичитує молодшу доньку за невипрасуваний шкільний одяг.