Ми падаємо так, ніби це політ до вершини

Пил із книжкових полиць підіймається у повітря, щойно хтось проходить повз старий блок бібліотеки. Частинки бруду помітні лише в тонких променях сонця, що просочуються крізь маленькі вікна майже під самою стелею. Один із таких променів проходить крізь волосся Дем’яна, і в напівтемряві воно ніби світиться золотом. Кольори грають від жовтого до світло-коричневого, коли Дем’ян ледь похитує головою; воно майже іскриться — так плавно рухається його тіло на вдихах і видихах.

Платон витягує ноги в бік стелажа, на який спирається Дем’ян, і дзвіночки на його щиколотках кумедно дзенькають — майже як пташки в саду. На губах Дем’яна після цього з’являється усмішка.

— Не віриться, що ти реально прийшов у цьому до школи, — каже він, широко розплющивши очі від щирого здивування, але все одно не відривається від книжки.

Платон ховає зніяковілу усмішку. Не тому, що соромиться костюма. Він просто не хоче, щоб Дем’ян бачив, яку емоцію здатен викликати в ньому таким дурнуватим коментарем.

Взагалі-то вони не планували проводити час удвох. У них із Лілією збігалася вільна година, але цього разу Лілія пішла в театральний гурток робити декорації. Хоч Платон і був у драмклубі, саме ця частина роботи його не цікавила. Катя, яка зазвичай теж була вільна в цей час, у бібліотеці взагалі не з’явилася. Тож Дем’ян і Платон зустрілися тут, загубилися між рядами, сховалися від однокласників та й всього світу. Це не було навмисно: Дем’ян перевірив — всі столи зайняті, навіть ті стільці для одиночок. Платон тоді звернув у відділ художньої літератури, і сюди ніхто не заходив. Наче місяць. Або й роки. Тому вони й лишилися тут — в оточенні книжок, що не допоможуть на уроках. І серед хмар пилюки.

— Це костюм…

— Пантоміма, я знаю, — Дем’ян кидає на нього свій фірмовий глузливий погляд. — Я загуглив.

Платон пирскає сміхом.

— Як для міма ти видаєш занадто багато звуків, — гмикає Мороз та перегортає сторінку.

Платон знову намагається сховати усмішку, але його біло-чорно розмальоване обличчя все одно перекошується від задоволення, коли Дем’ян коротко зиркає на нього, і вони обоє сміються.

— Можна спитати? — Платон набирається сміливості й закриває книжку, але тримає пальці на потрібній сторінці.

— Авжеж, — погоджується Дем’ян, очима пробігаючи рядки.

— Ти зустрічаєшся із Жасмін? — Платон випалює швидко, боячись відповіді. — Вибач, якщо це занадто…

— Мати Василева… — бурмоче Дем’ян.

У Платона були підозри, навіть відчуття, але все це розсипається, коли Дем’ян підводить на нього розгублений погляд.

— Ні… Ні, звісно, — Дем’ян хитає головою так активно, ніби привида побачив. — Я розумію, чому ти так подумав, але ні… Якщо чесно, навіть дивно про це думати. Жанна так поводиться зі мною, бо… — він зітхає, ніби зважує, скільки сказати. — Я знаю, що не люблю багато говорити про особисте, але я так само не люблю, коли мене допитують або дістають… особливо дівчата. А вона… — Дем’ян знову хитає головою. — Вона теж, як я розумію, не хоче стосунків. До неї постійно липнуть мужики, а моя роль — відганяти їх. Взаємовигідно для нас обох. Поки що.

Платон лише киває, просто не може секунду зібратися докупи. Але не це його гризе найбільше.

— А як довго ви граєте… «пару»? — Платон буквально відчуває, як із вечірки щось увесь час стискає йому горло.

— Час від часу, — Дем’ян зітхає. — Стосунки з дівчатами в нашій компанії — це… — він підтискає губи, — м’яко кажучи, складно. Потім сам зрозумієш. Це не якийсь мій секрет, просто… так вийшло.

— До речі, про це, — Платон червоніє, хоча під товстим шаром білого гриму це не видно. — Starfire дізнався про Джокера завдяки тупому Red Hood, — Дем’ян насуплюється, ніби ображений, — а Nightwing примудрився підтвердити підозри… Тож Starfire налаштований «підкатити» до нашого Джокера.

— О, бляха… — Дем’ян ляскає книжкою. — Наскільки все погано?

Платон знизує плечима. Нарешті вмикає «режим міма». Якби ж він сам знав. Слів не було, лише розгублені емоції перед невідомим.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Золота застібка — єдине, що тримає блакитну тогу на тілі Платона. Лавровий вінок, напевно, був зайвим, але Лілія так міцно примостила його на голову Платона, що він просто боявся залишитися без волосся, якщо зніме зараз. Важко назвати те, в чому вони прийшли на матч, одягом. Для більшості підтримки «Титанів» — це простирадло. Для такого карнавалу погода була холодною, але Платон хоча б страждав не сам. Ліля ще та мерзлячка, але вся їхня сторона тремтіла від холоду.

Гра проходила на їхньому стадіоні, тож хоча б можна було швидко повернутися додому після такого. Від іншої школи підтримка була невелика, хоча й від них прийшли лише завзяті ентузіасти зі старшої школи. Саме поле було відгороджене, але замість трибун — звичайні лавки. Місця не вистачало на всіх, але Павло забезпечив хоча б Лілю можливістю посидіти.

Глядачі тремтять від холоду. «Титани» — теж. Принаймні на початку гри.

Золоті листочки лаврового вінка обсипають волосся Платона пилком. Пухнасті вії, підведені тонкою стрілкою, світяться у ліхтарях стадіону — як зорі над чорною прірвою.

Платона не впізнають. Мабуть, це навіть добре: якщо ніхто не здогадається, то й не будуть цькувати сьогодні. Навіть Павло дивується, що це Платон, а потім тільки повторює, що цей образ йому шалено пасує. Та Платон не відчуває, що це його одяг — просто шмат тканини, яким він обгорнувся, підсиливши вигляд кількома аксесуарами. Лілія в бірюзовій тозі виглядає, як грецька богиня, але не може відірвати очей від Павла з його величезним вінком із квітів у кучерявому волоссі. І рот у неї теж не закривається.

— Він учора взяв мій номер, щоб ми сьогодні разом на стадіон пішли, — каже вона, нахиляючись до Платона. — І ще постійно писав мені якусь маячню.

— Яку маячню? — питає Платон, озираючись у пошуках Дем’яна на порожньому полі.

— «Привіт. Як ти? Що робиш?» Оця маячня, — бурмоче Лілія.