*

Якби поважна тітка Мірабель здогадалась, про що думає її норовлива племінниця, на Касію б чекало покарання набагато суворіше. А поки дівчина механічно переписувала правила поведінки з величезного талмуда «Короткі настанови для юниць, що прагнуть здобути чесну репутацію серед панства та укласти вдалий шлюбний союз». Та думала. Про вчинок, на який вже майже зважилася. Несправедливе покарання «Настановами» стало останнім каменем на шляху до злочину.

Перо тихо шкрябало по сірому, поганої якості паперу, що був припасений на випадок такого безглуздого заняття, як цей черговий «урок чемності та лагідності». За вікном потроху темнішало. Закінчувалась  світла частина Темної доби — найкоротшого дня року, що передував новорічному святу Зимохода, який зазвичай зустрічали родиною. Та хіба можна їх з тіткою Мірабель вважати за рідних?..

У кожного народу свої легенди та віра – у Берхсварі поперед усіма поклонялися Святій Матері, що через власну смерть – Темну добу – відродилася сама та народила Сина Неба, що зі світанком вже піднявся на ніжки та пішов, і повів за собою час та людей у Новий рік та краще життя. Тож ніч перед Зимоходом була випробуванням, яке потрібно було пройти з честю та гідністю. Але й гріховні думки та спокуса набирали особливої сили. 

Під рукою Касії перо скрипнуло зовсім жалісно. 

За вікном тихо падав сніг. Пахнуло гарячим воском. Тепле коло світу від свічки ще більш повинно було заспокоювати та навіювати дрімоту та лінощі. Але... Касія скинулася.

Терпець урвався.

Саме про це завжди товкмачила тітка і з незадоволенням дивилась на руде волосся Касії. «Свята Матір знає, що нічого путящого з тебе не вийде, тому  відмітила, немов паршиву вівцю. І матір твоя такою ж була».

Про покійну матінку чути таке було навіть образливіше, ніж про себе. Касія і так знала, який вулкан не самих добрих почуттів приховує. Причому скипати він розпочав сім років тому, коли десятирічною сиротою дівчина переступила поріг тітчиного дому.

Всі ці роки Касія замислювалася, навіщо Мірабель взяла її до себе, якщо ненавидить? У притулку, певно, і то було б краще. З нього б вона вже через кілька місяців вийшла та зажила б сама, отримавши невеличку грошову допомогу від корони. А ось тітка, як з’ясувалося, нікуди від себе небогу відпускати не збиралася...

Тож Касія задумалася над втечею, для успіху якої вкрай потрібні були гроші, яких дівчина, звісно, не мала. Проте знала, де їх можна поцупити.

В тітчиному кабінеті! В сейфі за страшною картиною, яку Мірабель полюбляла роздивлятися, коли думала, що ніхто її не бачить. Ха! Але сама надійна схованка від недоброї уваги родички була в неї майже під носом – на широкому підвіконні за важкими оксамитовими портьєрами, які ніхто ніколи не розсовував. Свої справи хазяйка воліла робити потайки й від людських очей, і від сонячного світла. А може їй просто здавалося, що так вона виглядає більш значущою та заможною, бо користувалася дорогими восковими свічками. Ніяких сальних! Але й нізащо не магічні світові кулі! Про них тітка говорила: «Та не дай Свята Матір так згрішити!»

Спочатку Касія думала, що то тітка так каже з розпачу, що грошей на магічне освітлення не вистачає – коштує воно еге-ге! Та потім зрозуміла: Мірабель ненавидить магію, а не шкодує, що не така заможна, щоб дозволити її собі. Чари – то для родовитих панів або для купців з глибокими кишенями. Принаймні саме так з магією склалося у Берхсварі, невеличкому королівстві у підніжжя Сальватських гір. Чаклуни тут майже не народжувались. Зате клімат був гарний, а земля родюча, тож і злиднів не було.

Тітка Мірабель, а разом з нею, звісно, й Касія, жили у столичному Краунтоллі, у районі торговців та розорених шляхтичів. Разом з останніми родичка Касії прагнула піднятися хоч на щабель і посісти місце у вищому світі. Раніше Мірабель лише марно мріяла про це, та тепер, схоже, в неї з'явився план, у якому головна роль відводилася саме небозі. Чого б ще вона так насідала з етикетом та дурними «Настановами»?
«Треба, треба поквапитись і накивати п'ятами!» — вирішила Касія, яка печінкою відчувала як над її рудою маківкою збираються хмари. Ось чого вона для себе не прагнула, так це величі для тітки та договірного шлюбу для себе.
Втекти, знайти якусь роботу – краще за все дівчина вміла поратись з рослинами, тож могла стати садівницею чи квіткаркою – та осісти десь якомога далі від облудного світу панів. А тітка хай ще вигадає, як туди пролізти. Та це вже без неї, без Касії.
Дівчина відклала перо, талмуд з настановами та переписані аркуші, та рішуче встала. Але стілець відставила тихо, підкралася до дверей та прислухалася.
В домі було тихо. Хіба що з боку кухні іноді доносилися звуки лязкоту каструль. Кухарка готувала святковий обід, на який завтра тітка запросила сусідів та подруг – таких же матрон, що хворіли на марнославство.
Касія визирнула з вітальні та з пересторогою побігла у бік кабінету тітки. Тільки б її там не було!

Мабуть, нечиста сила Темної доби, що вже вступила в свої права, посприяла лихому задуму. Нікого на шляху до заповітного сейфу Касія не зустріла. Портрет жахливої пані у не менш страшному інтер’єрі аж ніяк захистити стальну схованку не міг. Дівчина навіть не довго думала над підбором коду замка. З уявою у тітки було зовсім погано – підійшов рік її народження, цифри якого, о, яка хитрість!, треба було набрати у зворотному порядку. Товсті дверцята відчинилися.

У сейфі, який так зблизька Касія бачила вперше, було дві полички і на верхній лежав лист у старому конверті з потертими кутками. А ще поряд зберігалася... дерев’яна палка – вузлувата та негарна. Вона здивувала дівчину, та руку вона простягнула передусім до конверта. 
А ось палку схопив хтось інший! Цап-лап і потягнув до себе. Касія аж підскочила від несподіванки. 
Хто це грабує її тітку поперед неї?!