Частина 3. "По різні береги океану". Розділ 1

Олександр відлетів рано вранці, поцілунком попрощавшись із Дариною і потиснувши руку товаришеві. Прощалися мовчки, на друзів чекав сніданок і подальші туристичні мандри, а Сашко мав встигнути в аеропорт.

При світлі сонця міжконтинентальний переліт не здавався такою гарною ідеєю. Але відступити зараз – показати себе слабаком, цього Олександр собі дозволити аж ніяк не міг.

Літак легко здійнявся у повітря, й Сашко налаштувався виспатися за час першого перельоту: все одно більшу частину вони летітимуть то над морем, то над океаном. Між континентами неабияка різниця в часі – між Каїром і столицею Мексики дев’ять часових поясів. Можна було летіти через Мадрид, але тоді б довелося провести у кріслі літака або деінде між перельотами понад тридцять годин. Олександр скучив за Іспанією, та додавати до подорожі ще дванадцять годин заради того, щоб погуляти вуличками Мадриду, було нерозумним. А в Парижі чекати довелося б тільки дві години.

З такими думками Олександр заснув без сновидінь і прокинувся наприкінці перельоту, коли літак почав знижуватися для посадки.

У столиці моди періщив дощ. Місто посіріло, будинки губилися серед тьмяного водяного серпанку. Було так похмуро, що здавалося, ніби сутінки прийшли завчасно.

Скло і метал. Олександру подумалося, що ледь не всі міжнародні аеропорти, де йому довелося побувати, схожі один на одного: поєднання білого, сірого, чорного і металевого відтінків, штучні квіти або живі, які мають вигляд штучних, високі стелі і металеві колони, що підтримують дахи. Змінюється конфігурація, але суть залишається та сама – це не те місце, де хочеться затриматись надовго.

Пройшовши всі процедури і радіючи, що не має громіздкого багажу, Сашко пішов шукати, де можна випити кави і перечекати дві години між перельотами. Якби часу було більше, можна було б розпорядитися ним якось розумно, але зараз доведеться вдовольнитися Інтернетом.

Париж він не любив. Той раз, коли матір повезла їх із Дмитром показати місто французьких королів, йому мало чим запам’ятався. Так, Париж був гарною європейською столицею зі своєю історією й пам’ятками архітектури, але більшість його краєвидів, музейних експонатів, картин і фасадів давним-давно розтиражували на тисячах фотографій, й у побаченому не відчувалося новизни, якогось незбагненного дива першовідкриття. Париж запам’ятався Олександру галасливим і гламурним, солодким і чомусь отруйним. Здавалося, ніби тхне гнила вода Сени, де так часто топили покійників. Якби не переліт, Сашко навряд би приїхав сюди з власної волі.

А от кава виявилася, на диво, смачною. Дивлячись на негоду за вікном, Олександр радів, що їм вдалося проскочити до початку зливи і літаку дозволили посадку, але з неспокоєм і навіть образою думав, як нудитиметься, коли зліт затримають.

Від сумних очікувань його відволік приємний чоловічий голос. Хтось розмовляв по мобільному телефону українською. Сашко роззирнувся й побачив невисокого чоловіка. Звичне дорожнє вбрання, цілком прийнятне для багатонаціонального європейського міста, і не менш звичний та зручний полотняний наплічник. Тільки капелюх у нього чорний з різнокольоровими стрічками, такий знайомий, гуцульський. Довге волосся сріблиться сивиною, а очі блискучі, насмішкуваті, але по доброму.

Олександру здалося, що він десь бачив цього чоловіка. Можливо, на якомусь фольклорному фестивалі у Києві, або й просто випадково на вулиці у Львові.

Чоловік попрощався, сховав телефон і зараз шукав собі місце, та усі столики були зайняті. Олександр дочекався, поки земляк пройде біля нього, а тоді підвівся, й трохи схиливши голову, ґречно привітався.

– Прошу пана.

Чоловік подивився на нього з посмішкою, та в зелених очах майнуло здивування.

– Звідкіля пани у Парижі? – посміхнувся він: хоч і сивий, а очі молоді – сяють.

– Чом би й ні? Он і цей аеропорт на честь нашого земляка Орлі назвали. А за козаками і наші можновладні пани за кордон потягнулися, – пожартував Олександр.

– Дотепно, – розсміявся чоловік, сідаючи поряд. – А чай пристойний тут є?

– Щодо чаю не знаю, а кава цілком пристойна, хоч і не така, як у нас вдома.

– Вдома – це у Львові? – в очах бринить лукава усмішка. – Далеко від дому забрався.

– У Львові. Та й ви свої любі Карпати без догляду полишили. Як так? – Сашко простягнув руку землякові. – Будьмо знайомі – Олександр Назарчук.

Чоловік потиснув його руку – дотик теплий, та рука міцна не за віком.

– Нечай. Дядьком чи дідом називати не обов’язково.

Обоє розсміялися. Грюкнуло за вікном, від грому, здається, здригнулася вся споруда. Гроза не вщухала, беземоційний голос оператора постійно повідомляв про затримки рейсів, частину літаків, імовірно, й узагалі відправили до інших аеропортів.

– Хвилюєшся, що не вилетиш вчасно? Не переймайся, буде тобі сонце, – пообіцяв Нечай, знімаючи капелюха і кладучи його на стіл. – Куди прямуєш?

– До Мексики, може, в Паленке, може, в Чолулу, ще не вирішив, – брехати новому знайомому аж ніяк не кортіло. – А ви додому?

– Додому, – кивнув Нечай, про щось роздумуючи. – Певно, і я тутешньої кави вип’ю. Однаково такого чаю, як в наших горах, тут ніхто заварювати не вміє, – він жартома, та напрочуд пронизливо подивився на хлопця. – І що хочеш знайти на тих старовинних могилах?