Розділ 2

Ян Валех теж не спав, але не через те, що таки завдав жінці, яка врятувала його, не меншого болю, ніж відчув сам від холоду віддзеркаленого променя. Рана швидко гоїлася, та невдовзі браслет можна буде викинути на смітник, якщо вчасно не підзарядити камені.

Світловолосий підійшов до вікна, з якого відкривався краєвид на штучне озеро, залите місячним світлом. Зі сходу надходили хмари, і швидко срібний диск потоне у мороці. Морок... Небеса завжди асоціювались у Віньянта із непроглядною темінню.

Космос чорний, осяйний тільки червоногарячими крильми коріяна – найбільшого з див у всесвіті, вогнями кораблів і пострілами під час бою. Битв у його житті було чимало, як і полум’я, але вогонь не обернувся крилами ні для кого з них.

Віньянт поклав на підвіконня металевого птаха з розфарбованими перами. У місячному світлі ввижалося, що птах дихає, а його хижі очі блискотять, видивляючись ворогів. Цей ланаяш належав Лаерну, а свій Віньянт втратив давно. Дуже давно...

Віньянт провів кінчиками пальців по гладеньких перах. Він досі надто чітко пам’ятав, як все почалося для нього. Не зі знищеної Галвеї і перемоги над трьома тлолокськими кораблями, як для Лаерна, і не з жодної виграної чи програної битви. Шлях, яким він іде, ліг йому під ноги значно пізніше... Такої самої місячної ночі, коли морок вкривав хмарами небо, намагаючись загарбати нічне сонце, і вповзав отруйним димом у серце, бо серця для мороку – теж ласа пожива.

Тої ночі Лаерн і Віньянт нарешті змогли зустрітися з тими, заради чиєї ласки і довіри кілька років потай розшукували бодай крихти правди про існування Орійського братства.

...Їх було дванадцять, не набагато старші за тих двох, що прийшли до них. Усі кнарі, і жоден із присутніх не приховує ані свого статусу, ані відзнак. За межами цієї кімнати, коли вони повертаються до звичного життя, на військові кораблі чи у Зоряну Раду, ними повсюдно захоплюються, хоча більшість потай боїться і заздрить ще не повністю повернутим талантам кнарі.

Лаерн не приховував своїх почуттів: усі ці обличчя він бачив, та до жодного з цих славетних людей не посмів би підійти. Не наважиться і завтра, коли це коло обраних розійдеться творити історію, і лише їм відомо, наскільки сильно насправді від них залежить доля всесвіту.

За овальним столом у напівтемній кімнаті для них залишили два вільних місця навпроти чорноволосого чоловіка, у якого від скронь відходили попелясті пасма. Неприродно блакитні очі не відображають емоції, й Віньянта наче струмом трусонуло: цей чоловік, який у житті поза цією кімнатою щойно розбив тлолокський флот, не лише почав сивіти передчасно, але й в одному з боїв втратив свої очі і тепер дивиться на світ зовсім інакше. Віньянт раніше не знав, що Анатун Равен осліп.

– Здивовані? – голос Анатуна Равена металевий і владний. – А ви думали, що братство – зграя невдах?

Усі розсміялися, відчувалося, що і тут Анатуна визнають головним.

– Не здивовані, – нахабно відповів цьому сміху Віньянт. – Ми були впевнені, що лише кращі можуть кинути виклик світоустрою і змінити його. Ви кращі. Кращі в усьому.

Віньянт ударив боляче і влучив: Анатуна Равена проклинали тлолоки і підносили союзники. Він не поступався силою давнім кнарі, які б, напевно, осудили прагнення Орійського братства, але не було нікого рівного йому. Нікого, хто б міг стати з ним в пару, і тому вогненнокрила зброя кнарі досі була легендою, хоча Соколине військо відродилося.

У неживих блакитних очах порожнеча – щоб зцілити таке поранення, навіть для кнарі потрібно багато часу. Анатун Равен його не має, він б’ється з тлолоками в ім’я всього живого, що є під зірками, і цих очей цілком досить, щоб слідкувати за маневрами ворога, а почуття завжди були розкішшю для відзначених соколами ланаяш.

– Ви довго і наполегливо шукали нас. Ваші імена теж відомі серед зірок – Віньянт Атані, Лаерн Івері, – погляд неживих блакитних очей перетік на Лаерна, і той завмер, не маючи волі сперечатися, але й безсилий відвести очі, Анатун осміхнувся. – Від бою на орбіті Галвеї ви здобували одну перемогу за іншою. Ви гідні бути тут, ви не на суді, присядьте.

Лаерн і Віньянт мовчки зайняли залишені для них місця. Дванадцять пильних поглядів прикуті до новоприбулих. І лише зараз, опинившись за цим столом, обоє друзів усвідомили, яким марнославством були їхні розмови про те, як вони змінюватимуть світоустрій, як помстяться за спалену домівку, як заживуть великої слави. Хоча ці люди і не старці, але вони старші, значно старші за них й у досвіді, й у почуттях. Їхня війна довша і жорстокіша, і тому їхні роки коштують дорожче, бо дають більше.

– Чому ви прагнули цієї зустрічі? – запитав світловолосий чоловік, якого зазвичай бачили у верхній палаті Зоряної Ради і шанували за дипломатичний хист, певно, мало хто міг би похвалитися, що чув, як Сандер Лорен підвищує голос. – Нащо ви тут? Заради помсти? Заради влади?

Новоприбулі мовчали: ці люди читали в їхніх серцях, не застосовуючи для цього жодних надприродних здібностей. Чи це так гарно вони розуміли думки і почуття тих, кого бачили вперше, бо були з ними однієї крові та однієї душі?..

– То чому ви тут? – повторив запитання Анатун Равен, і тепер не відповісти було б проявом неповаги.

– Ми тут, бо хочемо помститися, це правда, і тому, що бажаємо влади і слави, – Лаерн наважився гордо подивитися на того, ким захоплювався як хлопчисько і з ким мріяв розділити хоча б одну перемогу. – Так само, як усі ви. І так само, як усі кнарі, ми мріємо про відродження нашого народу і перемогу над тлолоками.