Алекс
–Вона мене відшила, – жаліюся Ліні, коли та запитує про Світі. Мене гримують перед зйомками кліпу. Сьогодні стилісту допомагає Настя, наш костюмер. В Туреччину дівчину ми не брали, адже вона вагітна. Вирішили не мучити перельотами. Ліна прекрасно справилась сама.
–Не може бути! – вигукує Настя, відірвавшись від одягу. – Ти, мабуть, жартуєш!
Дівчина розвертається та дивиться на мене через зображення дзеркала. Киваю. Бачу, що їй прикро.
–Я не встиг, вона подивилась випуск. Якби не чекав, поки ви мене загримуєте, то прийшов би раніше. Можливо, й умовив. А так...
Розчаровано розводжу руками та стискаю губи від досади. Дівчата мовчки приймаються до роботи. Бачу їх жалісливі погляди, котрі вони кидають час від часу. Неприємно.
Зйомки проходять посеред невеликого поля неподалік Києва. Мені не вдається зосередитись, часто лажаю, збиваюсь і плутаюсь в рухах.
–Алексе! – не витримує режисер-постановник. – В чому справа?
Він не сердиться, просто дивується. А я здивований тим, що він майже весь день тримав себе в руках та намагався спокійно ставитись до моїх помилок. Відповідаю щось просте, типу «не виспався». Хоча всі прекрасно розуміють, що трапилося.
Під час невеличкої перерви залишаюсь наодинці. Відходжу якнайдалі від місця зйомок та сідаю прямо на землю серед біло-жовтих дрібненьких ромашок. Сподіваюсь, одяг не забрудниться..
Небо на півдні темніє, воно сіро-синє. А значить, скоро почнеться гроза. Сьогодні точно не встигнемо закінчити.
Спостерігаю за тим, як на горизонті спалахують перші сліди блискавок. Хоч сонце досі нещадно пече, в повітрі уже відчувається свіжий вітерець, котрий приємно охолоджує шкіру.
Не хочеться нікого бачити та чути. Можливо, наодинці з природою вдасться щось вигадати. Проте на думку нічого не спадає, а в голові крутяться її останні слова: «Досить. Забудь мене. Нічого у нас не вийде.»
Коли вона тулилась до мене там, у парку, здавалось, що все стає на свої місця. Що вона перестала боятись. Що довірилась. Але ні...
Це як спіймати пташку. Спершу ти радієш, не можеш повірити у своє щастя. А потім вона вислизає з твоїх рук... І все. Вдруге ти її вже не впіймаєш, адже вона налякана, буде обережною тепер. Тут залишається тільки чекати. Чекати та шукати нові сильця.
–Гей, Алексе! – приходить до мене Андрій. – Ми там збираємось вже. Погода псується. Ходім.
Хоч менеджер і пропонує вертатись, все ж сідає поряд, постеливши на землю якійсь папери.
Навіть не знаю чому, але я все ж пробачив йому те шоу. Мабуть, причина в тому, що ми друзі. Можливо, я пожалію про це. Але зараз чомусь хочеться вірити в те, що все залишиться, як було до.
–Невже причина в тій дівчині? – Андрюха першим починає розмову.
–Можливо, й у ній, – знизую плечима та зриваю невеличку ромашку. Поворожити, як в дитинстві мама вчила? Кохає чи ні?
Ні, це все неправда. Дитячі забавки.
–Не розумію, що в ній такого особливого, – обурюється, ніби це має для нього якесь значення.
Кручу в руках квіточку, розглядаючи її ніжні пелюсточки. Здається, ніби вони зроблені з білосніжних хмар, настільки ідеально виглядають. Мовчу, тому Андрій продовжує:
–Хіба вона ідеальна?
Пальці самі тягнуться до пелюсток. «Любить», «не любить».
–Ідеальних людей не буває, Андрюхо.
Блискавки з'являються на небі щохвилини, а до нас долітає перший слабкий грім.
«Любить».
–Тоді поясни. Хочу зрозуміти, як знайти ту єдину. Адже, ти саме такої про неї думки.
«Не любить».
–Я її не цікавлю. Вона мене відшиває уже вкотре.
Сміється. Справжня «дружня» підтримка. Проте я не зважаю. Андрій ніколи не вважав, що варто мати лише одну жінку. Він справжній гульвіса.
«Любить», «не любить», «любить», «не любить».
–Це важко пояснити, – відповідаю, коли менеджер заспокоюється, – просто подобається у ній все.
Відриваю пелюстку, «любить».
– Зріст, фігура, волосся.
Ще одну, «не любить».
– Очі, що захоплено дивляться на мене.
«Любить».
– Почуття гумору.
«Не любить».
–Маленькі пальчики, котрі, здається, ніколи не бачили манікюру, але все-таки виглядають гарно.
«Любить».
–Усмішка, ніби вона відчуває блаженство поряд зі мною.
«Не любить».
–Солодкі губи – справжня Цукерочка, – усміхаюсь, згадуючи наш поцілунок.
«Любить».
–Ніжна шкіра, до якої хочеться доторкатись, ніби вона наркотик.
«Не любить».
–Неймовірне тяжіння, котре не дозволяє розслабитись навіть на відстані, як бачиш.
«Любить».
Одна. Залишилась одна пелюстка.
–Все. Все в ній прекрасне, хоч і не ідеальне, – «не любить». – Але вона мене не кохає.
Віддаю те, що залишилось від квітки, Андрієві й він бере, мовчки крутить негарну, проте пахучу серцевинку. Мабуть, я вдало пояснив.
Вертаюсь до всіх, покинувши друга наодинці. До бурі залишилось не довго.
–Хто в нас відповідальний за прогноз погоди? – чую крики, направляючись до гримерки. Оператор лютує.
–Я! – пищить у відповідь помічниця режисера, перелякано втягуючи шию.
–То якого дідька ти не попередила нас про це?! – показує обома руками на грозове небо. – Хто буде купувати нову апаратуру, якщо ця згорить?!
–Кожен день вони прогнозують дощ! – сердиться й собі дівчина. – І ніколи його нема!
–Та годі тобі, Ігорю, – втручається режисер, – ти ж знаєш, що ці прогнози до одного місця. Ми не встигли б навіть при хорошій погоді...
Далі я не чую, адже заходжу до гримерної. Неприємне відчуття, що я всіх підвів, мало не вперше за час моєї кар'єри осідає десь на дні душі. Це моя провина, що все так склалось. Ми б давно закінчили, адже приперлись сюди ще до сходу сонця. Зазвичай я викладаюсь більше, ніж на сто відсотків. Проте сьогодні я все зіпсував.
Ліна все ще дивиться на мене з жалістю в очах, коли я заходжу до неї.
–Та годі тобі! – не витримую. – Я все одно не опущу руки, ти ж знаєш. Просто потрібно щось вигадати. Я в пошуках ідеального варіанту.
#96 в Молодіжна проза
#1127 в Любовні романи
#534 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.04.2023