Розділ 3: Остання вечеря

Вікторія більше не відчувала страху — лише дику, первісну тягу до того самого саду. Вона виповзла з готелю, коли сонце вже торкалося горизонту, фарбуючи небо в колір перестиглої вишні. Її шлунок перестав боліти; він став мертвим вантажем, холодним каменем, що тягнув її вниз, до землі.

Вона не їхала — вона йшла босоніж по розпеченому асфальту, а потім по гострому стерню, не відчуваючи болю. Її шкіра стала сухою і почала лущитися, оголюючи під собою не м’ясо, а дивну, волокнисту структуру, схожу на деревину.

Коли вона переступила межу саду, діти вже чекали на неї. Вони стояли колом навколо центральної яблуні, і в руках кожного з’явилася дерев’яна ложка. Вони більше не їли повітря. Вони дивилися на неї своїми зашитими очима, і Вікторія відчула, що вона — це і є те саме «золоте яблуко», яке вони так довго чекали.

***

Посеред галявини стояв стіл, накритий білим саваном замість скатертини. На ньому не було фруктів. 

Там лежало Серце.

Воно було величезним, завбільшки з дитячу голову, і пульсувало в ритмі, що змушував листя на деревах здригатися. Вікторія відчула запах — мед, кориця та ладан. Її рот наповнився в’язкою слиною. Вона не знала, чиє це серце, але вона знала, що воно призначене їй.

***

Вона накинулася на нього без жодного сумніву. Вікторія рвала м’язи зубами, ковтала гарячу, густу кров, яка на смак була солодшою за будь-який нектар. Вона їла жадібно, ігноруючи те, що її очі бачили жахливу анатомічну подробицю: кожна судина серця була набита дрібними золотими зернятами.

Коли останній шматок зник у її горлі, голод раптово згас. Настала абсолютна, дзвінка тиша. Вікторія подивилася на свої руки. Кров не змивалася — вона вбиралася в шкіру, перетворюючи її на червоний лак. Вона спробувала зробити вдих, але її грудна клітка більше не піднімалася. Вона відчула, як її власне серце всередині грудей перетворилося на сухий, зморщений плід.

***

Діти підійшли впритул. Найменший хлопчик простягнув руку і торкнувся її живота. 

— Тепер ти повна, — прошепотів він. — Тепер ти — наш Спас.

Вікторія відчула, як її стопи остаточно розчинилися в ґрунті. Коріння жадібно рвонулося вниз, п’ючи холодну підземну воду. Її пальці витягнулися, стаючи тонкими гілками, а волосся перетворилося на жорстке, темне листя. Вона не вмирала — вона застигала у вічному, термічному дозріванні.

За хвилину посеред саду стояла нова яблуня. Її кора була гладкою, наче полірована кістка, а плоди... плоди на ній були лише в одному місці — там, де у людини було серце. Сім ідеальних, золотих яблук.

***

Зранку в Instagram Вікторії опублікувався останній, запланований пост. На фото — вона, сяюча і успішна, з яблуком у руках. 

Підпис: «Справжня краса вимагає повної віддачі. Відчуйте смак традицій до останньої крихти».

А в закинутому саду на Сумщині старий Микола зайшов за огорожу. Він побачив нове дерево, схилив голову і поклав під нього черству хлібину. 

— Ну що, доїла? — тихо запитав він порожнечу.

На гілці нової яблуні гойднулося золоте яблуко, і в його блискучому боці, як у кривому дзеркалі, на мить промайнуло обличчя Вікторії — безмовне, червоне і назавжди позбавлене голоду.

***

Кожен дар має ціну. Кожна традиція — це кайдани. Вікторія хотіла бути зіркою, а стала їжею. Тепер вона стоїть у саду, і наступного року, коли прийде новий Спас, хтось інший зірве її серце, щоб відчути солодкий смак вічного прокляття.