Розділ 2: Меню мерців

Вікторія прокинулася о шостій ранку від звуку, який спершу прийняла за бурчання живота. Але це було не бурчання — це був рид, глибокий і порожній, що йшов прямо з її нутрощів. Шлунок наче стиснувся до розміру кулака, а потім почав повільно розширюватися, вимагаючи палива.

Вона замовила в номер «Континентальний сніданок»: свіжоспечені круасани, вершкове масло, джем і велике горнятко лате. Коли офіціант закотив столик, аромат був таким божественним, що у Вікторії паморочилося в голові. Але щойно вона підняла срібну кришку з тарілки, світ навколо неї тріснув.

Ніс відчував запах гарячої випічки, але очі бачили жах. 

На тарілці замість золотавого круасана лежав пухкий згусток вологої вати, перемішаний із сірим попелом. 

Замість джему в соуснику пульсувала густа, чорна маса, що кишіла дрібними білими личинками. 

— Це що... жарт? — прохрипіла вона, піднімаючи погляд на офіціанта. 

— Ваш сніданок, пані. Свіжий, як ви і просили, — хлопець посміхнувся, але в його очах Вікторія побачила лише порожнечу, схожу на ту, що була в яблуках.

***

Минуло три години. Голод перетворився на фізичну тортуру. Вікторія відчувала, як її організм починає перетравлювати власні м’язи. Вона спробувала з’їсти яблуко, яке купила вчора в супермаркеті — звичайне, зелене «Семеренко». 

Але в її руках воно миттєво вкрилося цвіллю, а шкірка стала схожою на 

стару, зморщену людську плоть.

Вона заплющила очі. 

«Це галюцинація. Психосоматика. Просто жуй і ковтай», — наказала вона собі. 

Вона схопила те, що її очі бачили як попіл, і запхнула в рот. Смак був неймовірним. Це був найкращий круасан у її житті — масляний, солодкий, танучий.

 Але щойно вона зробила ковток, її горло звело судомою. Вона відчула, як сухий попіл забиває її трахею, а личинки, яких вона щойно «з’їла», почали лоскотати стінки стравоходу, намагаючись виповзти назад. Вікторію знудило, але з її рота випало лише кілька засушених пелюсток яблуневого цвіту.

***

Ближче до вечора Вікторія вже не могла стояти. Вона лежала на підлозі люкса, дивлячись на свої руки. Крізь шкіру почали проступати дивні плями — коричневі та круглі, наче плоди, що починають псуватися.

Раптом у двері постукали. Це був не стукіт кулака. Це був звук, наче хтось ритмічно б'є дерев'яною ложкою об одвірок. 

— Ми хочемо їсти... — пролунав тонкий, свистячий голос крізь щілину дверей. — Ти забрала наше срібне... ти з’їла наше золоте... Тепер твоя черга бути нашою стравою.

Вікторія підповзла до дверей і глянула в очко. Коридор був залитий густим, рожевим туманом, що пахнув ладаном. Там стояли вони. Семеро дітей. Вони тримали в руках порожні миски. Один хлопчик, найменший, підняв голову. Його очі були зашиті чорними нитками хрест-навхрест. Він відкрив рот, і Вікторія побачила, що замість язика у нього — 

корінь яблуні, 

що ворушився, шукаючи поживи.

— Ми ковтаємо твій сон... ми ковтаємо твій час... — співали вони. 

Вікторія побачила, як діти почали синхронно робити рухи щелепами, наче вони щось пережовують. І в ту ж мить вона відчула, як її власне тіло стає дедалі тоншим, наче її плоть невидимими шматками відривали від кісток і перекачували туди, за двері.

Вона зрозуміла: вони не просто чекали. 

Вони вже почали свій обід. 

І вона була головною стравою, яка мала бути подана до столу завтра, на самий Спас.