Розділ 1: Заборонений плід

Вікторія не вірила в Бога, вона вірила в алгоритми. Для неї покинутий хутір на Сумщині був не місцем пам’яті, а ідеальною локацією з високим рівнем «автентичного вайбу». Покручені яблуні, що проростали крізь розбиті вікна покинутих хат, виглядали в об’єктиві її iPhone як високе мистецтво.

Було 18 серпня. Повітря над садом стояло важке, перенасичене ароматом меду, що бродив, і вогкої землі. Яблука на гілках здавалися занадто важкими для цього світу; вони гнулися до трави, наче благали, щоб їх зірвали.

— Пані, не беріть до рук... — Старий Микола, їхній випадковий провідник, зупинився біля хвіртки, що трималася на одному іржавому завісі. — Завтра Спас. До Спаса яблуко — то гріх. А в цьому саду — то вирок.

Вікторія лише поправила кільцеву лампу, яку тягнув її асистент. 

— Миколо, «гріх» — це застаріле поняття. Зараз це називається «ексклюзивний контент». Люди люблять легенди, але вони ще більше люблять красиву картинку.

***

— Це не легенда, — голос старого став сухим, як тертя каменя об камінь. — Ви ж знаєте, чому жінки, що діток поховали, не їдять яблук до завтра? Бо на тім світі Бог дітям золоті яблучка дає. А як мати тут з'їсть раніше — її дитині не дістанеться. Вона плакатиме з порожніми руками. А цей сад... він «закладний». Тут кожне дерево посаджене на спомин про тих, хто не встиг вирости. Ці яблука — їхні.

Вікторія глянула на дерево в центрі саду. Воно було велетенським, а його плоди мали колір настільки глибокий, що здавалися майже чорними в променях вечірнього сонця. 

— Ідеально, — прошепотіла вона, ігноруючи старого. — Колір «стиглий гранат». Це підірве охоплення.

Вона підійшла до дерева. Під ногами хрустіла падалиця, але дивно — гнилі яблука на землі не смерділи. Вони пахли дитячою присипкою та чистим льоном. Вікторія простягнула руку до найбільшого плоду. Він був крижаним, наче його щойно дістали з погреба, і таким гладким, що шкірка здавалася натягнутою людською шкірою.

***

Вікторія відчула легке тремтіння в пальцях. Вона знала про правило. Вона знала, що порушує щось, що тримало цей хутір у покорі десятиліттями. Але професійний азарт був сильнішим.

— Записуємо! — скомандувала вона. Камера зафіксувала її ідеальний макіяж, сонячні відблиски в волоссі та рубінове яблуко в руці. Вікторія широко відкрила рот і впилася зубами в м’якоть.

Звук. 

Це не був хрускіт соковитого фрукта. 

Почувся виразний, вологий звук, наче гострий ніж розрізає сире м'ясо. 

Гаряча, густа рідина — солодка, але з виразним металевим присмаком — бризнула їй на обличчя, забруднивши білу брендову сукню.

Вікторія заціпеніла. Вона бачила в об’єктиві, як з укушеного яблука випливає не прозорий сік, а темна, майже чорна субстанція, що пульсувала. Але її мозок, сп'янілий від неймовірного аромату, видав іншу реакцію: 

— Боже... як смачно... — прохрипіла вона, ковтаючи перший шматок.

Вона не помітила, як у цей момент у тінях під деревами з'явилося сім маленьких білявих фігур. Вони не рухалися. Вони просто дивилися на її рот. Вони бачили, як Вікторія пережовує їхню єдину радість, їхнє золоте яблуко, перетворюючи його на «контент».

Вікторія посміхнулася в камеру. Вона ще не знала, що за цей укус вона заплатить кожною калорією свого життя, а її шлунок відтепер належатиме тим, хто стоїть у тіні з порожніми руками.