Розділ 22. Штурм

Зовнішників, які вибили двері, що відокремлювали складські приміщення від решти бази, зустрів шквал різнокаліберного вогню. Я стріляв із зброї зовнішників, припавши на одне коліно. Зовнішник робив те ж саме, стоячи біля протилежної стіни. Роза з автоматом, запам'ятавши мої уроки, залягла під стіною.

Втративши кількох своїх, зовнішники відступили вбік. І тут я згадав про гранату, подаровану Лісовиком. Тоді я не дуже розумів, яка користь від однієї гранати. Тепер це був справжній подарунок долі.

Такого ходу зовнішники, певно, не очікували. Оговтавшись після вибуху, ми почули крики поранених, а коридором перестали пролітати паралізуючі капсули, коли супротивники, які залишилися в живих, на долю секунди з'являлися у дверному отворі, щоб зробити постріл навмання і сховатися знову.

Тільки дивом нас не зачепило, тому що довгий прямий коридор був мишоловкою, не гіршою за комору у підземному ангарі.

"Наш" зовнішник дістався до повороту і визирнув назовні. Потім махнув рукою, показуючи, що шлях вільний.

- У нас сім хвилин, - важко дихаючи, повідомив він.

Може, йому дійсно вдасться вижити. Я не бачив блукаючого погляду та інших ознак перетворення. Тільки навряд чи його прийме Лісовик та його побратими. Зовнішника, який допомагав розбирати на органи таких самих імунних... дуже сумнівно.

Втім, наразі етичні питання мене не дуже хвилювали. Він пристав на наш бік і це дає шанс на щось більше. ніж просто скористатися Місіним даром. Хоча й це було далеко не гарантовано.

Ми бігли коридором, більше нікого не зустрічаючи. Невже десяток бійців - це і все, що було на базі?

Іззаду вдарив постріл. Паралізуюча капсула просвистіла над вухом - стрілець майже влучив.

Вже лежачи на підлозі, я зрозумів, що інших пострілів немає. Озирнувшись, побачив, що Міха, який все ж таки вирушив за нами, тримаючись на пристойній відстані, щосили гамселить зовнішника ломом.

Не очікуючи нападу з такою зброєю, зовнішник в'яло відбивався. Стрілець лежав на підлозі, аж поки Шиншила не заспокоїла його паралізуючим зарядом.

- У нас п'ять хвилин, - попередив зовнішник.

Напевно, їх тут гарно дресирували по часу, якщо за таких обставин він не забував слідкувати за хвилинами. Та з огляду на специфіку роботи бази це не дивно - будь-яка затримка, і цінний біоматеріал втратить свої властивості.

Я навіть загарчав від злості.

Перед нами були двері командного пункту, де під час червоної тривоги повинно знаходитися керівництво бази.

Нічого особливого - напівпрозорі пластикові двері. Схоже, на базі зовсім не очікували внутрішніх диверсій.

Мимоволі прийшла думка, що у імунного, який спромігся вижити у Вулії, повинна бути неабияка перевага перед зовнішниками, які кроку не можуть ступити без захисного костюму, пересуваються тільки групами і покладаються на високотехнологічну зброю.

Щосили вдаривши ногою у двері, я відкотився убік. З кімнати пролунав негучний постріл - зброя зовнішників стріляла майже нечутно.

Зовнішник навмання стрельнув усередину. До нього приєдналася Роза з довгою автоматною чергою, а потім всередину полетів монтажний лом, кинутий сильною рукою Міхи.

Я згадав, наскільки міцно він схопив мене перед перенесенням сюди. Нізащо не очікував, що у вчорашнього пияка може бути стільки сили. От і зараз він метнув лом не по прямій, а з доворотом, і з мимовільного зойку я зрозумів, що метальний снаряд влучив принаймні в одну ціль.

- Одна хвилина, - попередив зовнішник.

Пригинаючись, я кинувся у дверний отвір. За мною вбігли інші, і, мабуть, це було правильним рішенням, оскільки змусило командира бази ненадовго розгубитися, вибираючи ціль.

Полковник Бьорг, як з'ясувалося потім, лежав на підлозі, тримаючись за голову.

Рвонувши тканину захисного костюму, я стягнув з його голови шолом.

На мене дивилося породисте усміхнене обличчя зовнішника.

- Самоліквідація вже запущена, - вимовив він, кривлячись від болю.

Я не міг відмовити цій людині у мужності. Перед подвійною загрозою смерті він поводився вельми достойно.

- Ми можемо виїхати з бази на транспорті?

- Навряд чи - похитав головою "наш" зовнішник. - Під час червоної тривоги виходи з бази блокуються.

- Веди нас! - наказав я, вловивши у його голосі нотку сумніву.

Я не знав, що буде відбуватися під час ліквідації бази. Можливо, станеться атомний вибух, а можливо, коридори заповняться нервово-паралітичним чи стерилізуючим газом. Та часу з'ясовувати не було.

- Вперед! - скомандувала Роза, підступаючи з автоматом до командира бази. - Інакше я тебе пристрілю!

Цей ще був у захисному костюмі із шоломом. Саме час допомогти йому прийняти правильне рішення.

Тканина захисного костюму була не такою вже й міцною. Та й Вулій додав мені часточку сили. Отже за мить, шолом був стягнутий з голови.

Командир бази дивився з відвертою ненавистю, та аргумент у вигляді автомату був вельми переконливим.

- Бігом! - вигукнула Роза.

Ми виїхали з бази на трьох машинах.

Першими ми із зовнішником на великій фурі таранили ворота, попередньо ослабивши кріплення пострілами з гранатомету.

Удар вийшов сильним і, вилетівши з воріт, фура перекинулася, втративши одне колесо.

Я прийшов до тями, коли Міха із зовнішником затягали мене до другої машини. Дверцята ще не встигли зачинитися, як вона рвонула з місця, віддаляючись від бази.