Розділ 19. Безпечне місце

Міха продовжував міцно тримати мене обома руками, однак більше не було нічого. Ані кусача, ані підземного ангару.

Я вивільнився з його обіймів.

Ми знаходилися у повній темряві, тільки чути було, як за спиною Міхи дихають дівчата.

- Всі живі? - пошепки я провів перекличку.

- Ми тут, - так само пошепки відповіла Роза.

Я заходився досліджувати простір перед собою, намагаючись зрозуміти, де ми опинилися.

Втім, моє дослідження навпомацки тривало недовго. Раптом у приміщенні спалахнуло світло. Роза, відступаючи до стіни, випадково натиснула вимикач.

Першим, що впало в око у залитому холодним білим світлом невеликому приміщенні, було мертвенно бліде обличчя Шиншили.

Вона зробила глибокий вдих, щоб закричати, та Міха випередив її, вже звично затиснувши рота рукою.

Погляд в іншому напрямку виявив причину такої реакції. На протилежній стіні до самої стелі були розташовані полиці, на яких стояли прозорі контейнери циліндричної форми. Придивившись, я побачив у них людські органи.

У голові миттю промайнули розповіді Ризикового про ферми зовнішників. Ми потрапили до безпечного місця, нічого не скажеш. Тепер потрібно тільки вирішити, що може більшою мірою стати у нагоді - автомат чи монтажний лом.

Роза сприйняла навколишню обстановку навдивовижу спокійно. Схоже, за ті дні, що їй довелося переховуватися після потрапляння до Вулію, дівчина пережила такий жах, що її вже не можна було налякати.

- Ми на базі зовнішників, - дивлячись на стелаж нерухомим поглядом, прошепотіла вона.

- З автомату стріляти зможеш?

Не знаю, чому ми розмовляли пошепки, коли нас все одно ніхто не міг почути. Принаймні, я на це сподівався.

Ми не знайомі з логікою зовнішників. але в тверезому розумі навряд чи хтось буде встановлювати прослуховуючи пристрої на складі. А в тому, що ми потрапили на склад, у мене сумнівів не було.

Органи в контейнерах викликали відразу, і я відвернувся від них, вивчаючи двері, зачинені на кодовий замок. Зовнішній вигляд замка дещо відрізнявся від знайомих мені, та загалом. нічого незвичайного.

Міха теж, здавалося, був близький до того, щоб знепритомніти, і похапцем витяг з кишені флягу. щоб зробити декілька зайвих ковтків і заспокоїти нерви.

Шиншила тихо ридала у нього на плечі. Для дівчини потрясіння виявилося занадто сильним.

- Ви з Шиншилою залишайтеся тут, - наказав я Місі. - Ми з Розою підемо на розвідку.

Звичайно, якщо вдасться відчинити двері.

Роза вже тримала автомат. Залишалося сподіватися на те, що короткий курс поводження зі зброєю, який я встиг їй провести, піде на користь.

Я вже примірявся монтажним ломом до замка, коли побачив на металевому стільці білий прямокутник пластику. Схоже, хтось із персоналу бази недбало кинув його, а може просто забув.

Куди прикладати картку, ще треба було з'ясувати експериментальним шляхом, та за деякий час замок видав звуковий сигнал, і двері відчинилися.

На тривале розмірковування часу не було, тож ми зачинили двері, залишивши карту Місі, з тим, щоб у випадку нашого провалу вони змогли відчинити двері і зробити другу спробу.

Стіни коридору були зроблені з пластику, так само як підлога і стеля. Тільки на стінах пластик був гладким, а на підлозі шорстким, імітуючи підлогове покриття.

Ми не чули жодних сигналів тривоги, та не встигли пройти декілька метрів, як почувся тупіт ніг. Звук був приглушеним, наче ті, хто бігли. носили капці із повстяною підошвою. Я зробив Розі знак лягти, кинувся на підлогу і поповз уперед.

Це могло дати декілька зайвих секунд, оскільки першою реакцією людини буде вистрелити у стоячого супротивника.

Двох із трьох підбігаючих Роза зняла автоматною чергою, коли вони ще тільки піднімали свою зброю. А третій навіть не зробив такої спроби.

Вираз його обличчя нагадав мені нещодавній вираз обличчя Шиншили. Очі округлилися, а обличчя залила блідість.

- Стояти! - вигукнув я, зводячись на ноги, коли він рвонув у зворотному напрямку.

Мені вдалося наздогнати його і повалити на підлогу.

- Не стріляй! - кинув я Розі, яка збиралася добити полоненого, що важко дихав, утім не роблячи спроб вирватися, поки Роза слідкувала за ним чіпким поглядом, спрямовуючи на голову дуло автомату.

Він так і не спромігся щось сказати.

- Ми залишимо тобі життя, - швидко промовив я. - Якщо розкажеш, де ми знаходимось.

- Д-де ви знаходитесь? - машинально повторив він, трохи затинаючись.

- Так, де ми знаходимось. Що це за місце?

- М-м-мені кінець, - вимовив він. - Навіть респіратора немає.

- Я ж казала тобі, що це база зовнішників, - у шепоті Рози чулося роздратування.

- Вставай! - я дозволив йому піднятися і спрямував у бік комори зі стелажами. - Туди!

- Ти ж розумієш, якщо тебе побачать з нами, тебе вб'ють свої - він енергійно закивав.

Зовнішники смертельно бояться контакту з імунними, оскільки ми є носіями спор гриба, що спричиняє переродження. А за статистикою вони мають перероджуватися так само, як всі інші люди у Вулії. Для зовнішника контакт із нами - це вірна смерть, у прямому чи переносному значенні.

- Скільки тут людей? - запитав я, зв'язавши руки полоненого уривком мотузки, що знайшовся у кишені.

- На базі людей багато, та в цьому крилі були тільки ми втрьох.

Я поняття не мав, як швидко почнеться перетворення. На стандартних кластерах це залежить від періоду перезавантаження. А випадки зараження людини у стабі навряд чи часто бувають у Вулії, оскільки перший контакт зі спорами відбувається ще на стадії кислого туману.

- Як працює зброя? - я вказав на предмет, що встиг у нього відібрати.

Трофейне знаряддя нагадувало пістолет-кулемет, тільки з більш обтічними формами.

- Стріляє паралізуючим зарядом.

Ми проходили повз двох убитих Розою зовнішників, тож я кивнув їй, і вона слухняно зібрала зброю.