Розділ 15. Секретний бункер

Отже, загін поповнився двома новачками. Врятовану дівчину відрядили до Міхи. Чомусь у групі Лісовика не сумнівалися, що за потреби його дар проявиться. Вони пояснювали це тим, що дар показав себе сильним із самого першого розу, коли Міху перекинуло до шкільного тиру, за кілька сотень метрів від місця, де він перебував. Зазвичай, у новачків перші прояви дару є слабкими, і тільки з часом вони підсилюються.

Міха збирався охрестити новеньку Феофілою, проти чого вона категорично заперечувала. Та після недовгого обговорення погодилася на Шиншилу - ім'я, яке у вигляді жарту запропонував один з бійців.

З полковником було гірше. Якщо врятована дівчина, перебуваючи у стані легкого психологічного шоку, швидко прийшла до тями після декількох ковтків живчика, то Леонід Степанович виглядав не зовсім адекватним. Тож, я і справді вирішив за ним наглядати, хоча спочатку не сприйняв пораду Ризикового серйозно. Можливо, це вік дається взнаки, і молодь легше адаптується. Поживемо, побачимо.

Нашим завданням було потрапити до підземного бункеру із безпілотниками. За словами полковника, він надійно охоронявся, і доступ всередину можна було отримати тільки маючи картку зі спеціальним кодом, або ж персонал міг відчини двері ізсередини. Та це за наявності нормального електропостачання в місті. Що відбуватиметься в умовах Вулію, полковник не знав.

Звісно, в бункері було автономне джерело електропостачання, однак правильна робота всіх електронних систем залежала ще й від персоналу, а такої ситуації, коли весь персонал бурчить, млосно облизуючись на найближчого сусіда, жодна інструкція не передбачала. Та й співробітників у бункері, за словами полковника, було всього двоє - черговий оператор безпілотників і охоронець.

Підземний ангар не належав до стратегічних об'єктів першої категорії з огляду на те, що не був позначений на загальновійськових картах, як була позначена військова частина, до якої він відносився. Бункер був не так давно обладнаний на базі будівлі, що спочатку була овочесховищем, а пізніше стала пекарнею.

Колись овочесховище було центральним пунктом постачання овочами прилеглого регіону, та внаслідок швидкого відтоку населення до великих міст і вдосконалення технологій, у містах побудували власні потужності для зберігання з більш сучасним обладнанням, а модернізувати старий склад на периферії ніхто не став. Одного чудового дня, з появою арсеналу безпілотників, приміщення передали військовим, а пекарня, тепер уже колишня, стала прикриттям для секретного об'єкту.

Картки з кодами зберігалися в уповноважених осіб військової частини, розташованої за десяток кілометрів від ангару. І начебто відстань - дрібниця для нашого світу. Зганяти і забрати їх зайняло би хвилин десять. От тільки у Вулії відстань у десять кілометрів туди і назад могла коштувати імунним життя.

Полковник журився про те, що залишив такий дорогоцінний зараз пластиковий предмет у своєму кабінеті, оскільки не міг собі уявити, щоб у цьому хаосі йому чимось допомогла пластикова картка.

- А без неї тепер ніяк, - скрутно розводив він руками.

Людині, яка звикла жити у світі правил і статутів, злам секретного бункера в компанії з незнайомими озброєними людьми і винесення обладнання для незрозумілих йому цілей у вигляді зупинки навали монстрів на віддалене поселення здавалися чимось сюрреалістичним. Тож, Лісовик вольовим рішенням припинив дебати. На його думку, кількох гранат було достатньо, щоб винести не надто товсті, як запевняв полковник, броньовані двері.

Ми вирушили у напрямку бункера - вціліла частина групи Лісовика, ми з Міхою, дівчата і злегка збожеволілий полковник, який намагався взяти себе в руки. Щоб дістатися до пекарні, потрібно було пройти декілька кварталів. Лісовик ще раз повторив, що насамперед по заражених стріляють бійці його групи, які мають зброю з глушниками. У нас із полковником теж були автомати, та, на жаль, без глушників. Військовим у мирний час вони були ні до чого.

Пацифіст Міха взагалі відмовився від зброї, крім клевця. Повноцінного клевця, які були у бійців, йому не дісталося, зате вдалося під час наших мандрів знайти монтажний лом. Вкрите іржею, але цілком придатне знаряддя він підібрав на звалищі.

Тепер йому разом із дівчатами визначили місце в центрі колони. За ними йшли ми з полковником, як люди, в принципі стріляні, але новачки у Вулії. Попереду і позаду розташувалися бійці Лісовика.

Вихід авангарду з магазину вітався радісним бурчанням бігунів, що крутилися неподалік, та Лісовик з Башкою його швидко втамували. Останнім часом, Башка став краще ставитися до нас із Міхою, і вже не вважав нас шпигунами мурів. Це сталося після того, як Роза з моєю допомогою знайшла базу безпілотників.

Можливо, у Башки теж були бойові товариші на далекому стабі. на користь цього свідчило те, що його звичайна глузливо-цинічна манера висловлюватися змінилася активністю і бажанням йти вперед. Місцями Лісовику доводилося стримувати його, настільки соратник рвався у бій.

Якомога потаємніше ми пробиралися серед всюдисущих гаражів, за будь-якої можливості ховаючись у проходах між ними. З районів міської забудови і досі чулася стрілянина.

На бурчання своїх товаришів підтягнулися інші охочі пообідати. Серед них була тварюка більшого розміру, схоже, кусач. Та бійці вправно відпрацювали за злагодженою схемою.

Міху з дівчатами сховали між гаражами. Ми з полковником зайняли оборону поруч із ними, таким чином, щоб до сектору обстрілу потрапляла не тільки частина вулиці, а й просвіт між дахами.

Решта розосередилися, притискаючись до стін, щоб узяти тварюку в кільце. Вона стрибнула з даху навпроти, обравши ціллю Лісовика, який першим опинився в її полі зору, і приземлилася неподалік нашого укриття, ображено крутячи головою, коли Лісовик ухилився від атаки, активувавши дар.

Перш, ніж вона встигла роздивитися наступну ціль і м'ясоїдно забурчати, Бамбук вистрілив у підставлену потилицю. В такий спосіб із кусачем було закінчено, трофеї зібрано, а нам до кінця гаражів залишилася сотня метрів.