Розділ 42.1

Лоука зупинилася на стрімкому березі. Якийсь час, трохи нахиливши голову до плеча, з дитячим захопленням дивилася вона на темну, повільну воду, затягнуту туманною імлою.

Ітамар раптом подумав про те, що все життя прожив поруч із Великою Рікою, але так і не вивчив усіх тих місць, де на світанку здіймається золотисто-червоний туман.

З ним було пов'язано багато різних історій, але всі вони дісталися у спадок від предків. Нікому з тих, що живуть нині, і на думку не спадало перевіряти, чи правдиво те, про що написано в стародавніх легендах.

Ітамар посміхнувся сам до себе і знову  озирнувся на всі боки. Він рідко бував на цьому тихому, затишному березі, прихованому від сторонніх очей старезним сивим лісом. Чому Лоука вирішила влаштуватися саме тут? Набагато зручніше було б збудувати дім  ближче до головної садиби.

Ітамар уважно подивився на стрімкий берег, що спускався до самої води, і запитав:

– Ти купалася в річці?

Лоука кивнула. Ітамар трохи насупився, але тут же подумав, що та, яка з'явилася казна-звідки і казна-для-чого і носить на тілі, за запевненнями Беввера, мітку Матері Води, має право порушувати стародавні традиції.

Уся природа вже затамувала подих у передчутті перших світанкових променів, але небо над лісом ще залишалося непроникно чорним.

Лоука пірнула в середину хатини.

Ітамар хмикнув. Навіщо вона заманила його сюди? 

–  Лоука! – покликав він.

Але в хатині було тихо, лише щільна фіранка трохи здригнулася. Що за гру затіяла з ним ця дивовижна  дівчина?

Ітамар підійшов до самого краю стрімчастого берега. У грудях несподівано здійнялася хвиля такої неймовірної ніжності, що серце стиснулося і  йому стало важко дихати.  

Ітамар зчепив пальці рук, стиснув долоні. Він згадав, що Тіаніта чекає на нього вдома, що вона, напевно, вже підготувала підношення для години сонцестояння і відступив, повернувся, щоб іти додому.

Але не встиг він зробити й трьох кроків у темряву, як незрозуміло-дивне почуття зупинило його.

Він завмер, потім знову повернувся до хатини і подивився на щільну фіранку, що закривала вхід.

Йому не вірилося, що Лоука привела його сюди просто так, заради якоїсь незрозумілої забавки.

Він підійшов до хатини, рішуче відсмикнув фіранку.

У середині цієї кволої будови було набагато більше місця, ніж здавалося зовні. Ітамар навіть міг розпрямитися на повний зріст.  Крізь дірки у стелі, зробленої з гілок, лилося  тихе перламутрове сяйво.

Лоука, майже непомітна в густій темряві, відліпилася від стіни й наблизилася до Ітамара.

– То що ти хотіла мені показати? – запитав він, і голос його невпевнено здригнувся.

Лоука  піднялася на носочки і поклала руки йому на груди. Ітамар так здивувався, що не наважився відразу відсахнутися  від дівчини.

Він навіть нічого сказати не зміг, бо в горлі застряг якийсь клубок, і тільки невідривно дивився в її ясні, променисті  очі. Вони не відбивали жодного світла, а ніби світилися самі по собі. Полум'я багаття звивалося в них. Де він уже бачив це багаття?

Лоука потягнулася ще вище і притулилася губами до його губ.

– Що ти робиш… стривай, зупинись... – намагався чинити опір Ітамар.

З жахом усвідомив він, що його воля йому не підвладна, що він безпорадний поруч із цією дівчиною і робитиме все, що вона забажає.

Могутній маг Лянсіди розумів, що потрапив у владу   дуже сильної, невідомої чари, з якою йому не впоратися. І все ж він знову спробував відсторонитися, але якась незбагненна сила не дозволяла йому навіть поворухнутися.

Лоука не звернула жодної уваги на його млявий опір і ще наполегливіше почала його цілувати, ковзаючи теплими долонями по його грудях і плечах.

Цей поцілунок, ці дотики позбавили Ітамара всякого глузду, і він, у дурманному безпам'ятстві, вже не борючись із собою, стиснув сильними руками тендітне  дівоче тіло.

Вони опустилися на підлогу, вкриту листям, і останні проблиски здорового глузду покинули Ітамара. Він перестав що-небудь усвідомлювати. Утім, він і не бажав  ні про що міркувати, а хотів лише насолоджуватись почуттями. І почуття забрали над ним безроздільну владу. Гострі, солодкі, болючі почуття, яких вождь досі жодного разу не відчував.

 Він туманно дивився в її хитке обличчя. Не Лоука була зараз поруч із ним. Він бачив іншу: свою мрію, яку кохав з дитинства, зірку, що впала з неба, щоб залишитися з ним. 

Він із захопленням гладив її димчасто-руде волосся, цілував зелені очі, пестив тіло, наповнене світлом. Ітамар не хотів думати про те, чи реальна вона, чи він заснув на березі і йому сниться сон, реальніший за саме життя. Якщо це так, то він не стане прокидатися...

Ітамар повільно приходив до тями.  Білясті промені світанку торкалися його обличчя. 

Він повернув голову і побачив Лоука. Дівчина сиділа поруч, схрестивши ноги, і дивилася на нього з ніжністю та пустощами.

Ітамар раптом жахнувся того, що сталося. То як взагалі  це могло статися? Якими чарами зачарувала вона його?