37.2

– Я не можу погодитися з рішенням, яке ухвалили ці двоє, – сказав Ітамар, – вони мають намір обмінятися клятвами вірності сьогодні на заході сонця, немов підношення силам стихій зовсім не важливі.

– Так вирішила  Ілма? – здивовано запитала Тіаніта, – Але чому вона мені не повідомила про це, коли була тут?

– Була? Вона знову тут, у кімнаті Даегара. Вони провели разом ніч. Тільки не питай мене, що між ними сталося, я нічого не знаю. Вранці Даегар повідомив мені, що вони одружаться вже сьогодні.

– Але чому б не зробити так, як вони хочуть? Це їхня воля і їхнє життя.

– Не можна сперечатися з традиціями. Ми, вважаючи себе всемогутніми, і так багато чого змінили в старовинних обрядах, заповіданих предками, і біди не забарилися... Згадай-но скільки усілякого  трапилося в останні два місяці! – сказав Ітамар, – І, чесно кажучи, я підозрюю, що поїздка Ілми і Даегара на Темний Берег нікому не принесе щастя.

– Так, ти маєш рацію! І все ж... – Тіаніта на мить задумалася, дивлячись на чоловіка більш уважним поглядом, ніж зазвичай, – Є щось, про що мені невідомо?

Ітамар страждав. Він ніколи не обманював Тіаніту, але цього разу так і не знайшов у собі сил розповісти про мертву жінку в лісі, і не розумів, із якої причини не може відкрити правду.

Інтуїція підказувала йому: таємницю слід зберігати якомога довше. Те, що цією таємницею володіє Ріол, вождя Лянсіди не хвилювало – це те саме, якби її зовсім ніхто не знав.

– Ні, люба. Просто я маю як слід подумати, – ухильно відповів Ітамар.

Він підійшов до Тіаніти, обійняв її й поцілував. Але почуття провини продовжувало мучити його.

Тіаніта добре знала свого чоловіка, тому не стала наполягати. Рано чи пізно він сам розповість про все, що його турбує.

І змінила тему розмови:

– Сьогодні Лоука заявила мені, що хоче жити в лісі. Вона написала про це. То  перше, що вона написала після того, як оселилася в нас.

Тіаніта дістала з-під одягу клаптик пергаменту.

Ітамар взяв і, хмурячись, прочитав рівні, ретельно виписані літери.

– Її хтось вчив писати? 

– Тут – ніхто. Може, Беввер займався з нею в Етеляні?

– Мені не зрозуміле її бажання. Як і де буде вона жити в лісі?

– Уяви не маю!..

– Де вона тепер? Я спробую поговорити з нею.

– Побігла кудись з самого світанку... Послухай, – Тіаніта поклала долоню на груди чоловіка, – нехай дівчинка робить те, що їй хочеться. Вона раптово з'явилася тут, і може так само раптово зникнути. Ти не думав про це? Якщо вона породження магії, то ми не маємо права  перешкоджати її бажанням...

– Згоден з тобою! – відповів Ітамар після недовгої паузи, –і все ж я піду і пошукаю її. Можливо, вона не хоче тут жити, тому що всі зайняті своїми справами, а на неї ніхто не звертає уваги?

– Кілька разів я бачила її разом із Гла. Ця теж тиняється будинком як привид. А разом їм, здається, дуже затишно. Вони сидять поруч і мовчать...

– Я говорив із карлицею про те, що сталося. Але все що їй було відомо, вона вже розповіла Оейде. 

– Що ти думаєш з приводу її викрадення?

– Викрадення не можна залишити безкарним! – відповів Ітамар, – Гла сказала, куди, найімовірніше, вирушила ця Агіль, але гнатися за ними по п'ятах я вважаю справою нерозумною. 

– То що ж ти вирішив?

–  Потрібно зробити так, що вони самі побажали повернутися!

– Повернутися? Гадаєш, насміляться?

– Насміляться, якщо зв'язати вірне заклинання. Воно затуманить розум і наповнить серце жагою помсти. 

– За що їм мститися Оейде? Якщо я правильно все зрозуміла, того чоловіка-охоронця, або хто він там, покалічила інша жінка...

– Це неважливо. Буде достатньо, якщо вони просто повернуться!

–І що ти з ними зробиш? – з цікавістю запитала Тіаніта.

– Поки що не знаю. Сама Оейде має придумати покарання.  

– Але Оейде не збирається мститися!

– Бо не розуміє, чого уникла. Коли вороги постануть просто перед нею, вона змінить рішення, – переконано промовив Ітамар.

– Можливо, що й так! – Тіаніта невпевнено знизала плечима.

– Ти не згодна? А сама б стала мстити за таке? – напружено запитав Даегар, бо добре  знав: Тіаніта нічого не говорить просто так.

– Я б думала про помсту, але дочка північного племені зовсім інша. Я спостерігала за нею, Ітамар. У мене склалося таке враження, що вона навіть чимось вдячна їм за своє викрадення, немов усі ці біди дали їй змогу змінитися...

– Змінитися?

– Так! Але я поки що не можу побачити її найпотаємніших думок.

–  Ми не так багато знаємо про їхнє життя і традиції, – відповів Ітамар, –  Північні чаклуни – маленьке плем'я на самих задвірках Великої Річки, і від джерела магії їм дісталося зовсім небагато, усього  кілька крапель могутньої сили. Раніше ми ніколи не об'єднували своїх дітей, я навіть не думав про таке, але цього разу виходу не залишалося. Наречену для Кадмаса нелегко було відшукати, тому, коли Мгведал запропонував свою доньку, я погодився і поїхав подивитися на дівчину... Відверто кажучи, якби я мав вибір, то віддав би перевагу іншій нареченій. Але тепер про це пізно говорити... Добре ж! Піду в ліс і поговорю з Лоукою!