31.2

Оевінг скинув з себе сорочку, чоботи і вибрався назовні. 

Із задоволенням відчуваючи землю босими ногами, він підійшов до самої кромки води і певний час зачаровано дивився на тиху чорну річку, затьмарену легеньким золотисто-червоним серпанком.  

Його вух торкнувся тихий поклик, наче хтось здалеку вабив, спокушав його. І так нестерпно захотілося стрибнути йому в цю водну безодню, поплисти між примарними туманними струменями, піти під воду, на саме дно, щоб там або віднайти  себе, або ж згинути навіки...

Оевінг відчув, як легка хвиля торкнулася пальців на ногах, і в паніці відступив назад, потер долонями гарячі скроні, позбуваючись раптової мани. 

Кадмас попереджав, що води Великої Річки здатні легко заволодіти розумом усякого, у кого не зуміє чинити опір її силі.

То може даремно він залишився тут на самоті?  Звісно, його запевнили: варто  дотримуватися правил і традицій, і ніякої біди не станеться. Магія спокійна, якщо з нею поводяться шанобливо.  До того ж, він і сам чаклун, тож здатен подбати про себе. 

Раніше Оевінг так і вважав. Але засідка  в дубовому гаю похитнуло його переконаність у власній могутності.

Хлопець  зібрав сухі гілки, яких в достатку було розкидано поблизу і, попросивши благословення у Бога Вогню, розпалив багаття.

Вогонь був настільки ж шанований у племені північних чаклунів, як і на Променистих берегах. До нього зверталися з проханнями, надіями і побажаннями, його ім'ям посилювали дію зілля і заклинань.

Але Мати Води не мала такої безумовної влади на притоках. Про неї знали, їй поклонялися, проте головною берегинею для сіверян лишалася Господиня Опівнічного Сонця – творчиня видимого світу, подруга і супутниця Бога Вогню. Вона дарувала гідним  знання, володіла шляхами життя і смерті. 

Задумливо помішуючи вугілля в палаючій ватрі, Оевінг замислився над тим, що, можливо, і Матір Води, і Господиня Опівнічного Сонця – сенс однієї стихії, але з різними іменами, тому по-різному сприймаються тими, хто в них вірить.

Щось невловиме привернуло його увагу, відірвало від роздумів. Оевінг метнув погляд від яскравого полум'я в густу темряву.  Чи не звір бродить у лісових хащах? 

Оевінг примружився, намагаючись зазирнути в гущавину дерев, але різкий перехід від світла до мороку засліпив його.  

Не тривогу, а досаду відчув хлопець. Хто посмів перешкодити йому? Може, Даегар повернувся? Але навряд чи б Даегар став ховатися в кущах.

–  Хто тут? – неголосно запитав Оевінг, напружуючи всі м'язи.

Тихий, переливчастий сміх став йому відповіддю, а слідом із темряви вислизнула тонка фігурка.

В Оевінга завмерло серце, перехопило подих.

– Вибач мені! – гасячи сміх, промовила Ілма, – я помилилася... Побачила вогонь, і подумала, що це Даегар...

Голова хлопця закрутилася від солодкої знемоги, але він миттєво приборкав свої почуття.

– Хіба ви домовилися тут зустрітися?  

– Ні, ні... – Ілма наблизилася безшумно, наче видіння, – мені просто не спалося... Коли не спиться, я тікаю з дому і приходжу сюди... Дивовижне, чарівне місце!  Мені подобається бувати тут, хоч це й далеко.

– Даегар сказав, що сюди ніхто не ходить крім нього, – тьмяно промовив Оевінг.

Серце калатало вже не тільки в грудях, а й у всьому тілі, навіть у кінчиках пальців. Оевінг не міг пригадати, щоб колись він відчував подібне хвилювання в присутності жінки.

– Вибач мені!  Знаю, ти хочеш дочекатися тієї години, коли над річкою підніметься досвітній туман. Він і справді сповнений нез'ясованої принади й незбагненних таємниць... Я не заважатиму тобі й незабаром піду... – із чарівною посмішкою проворкувала Ілма й ковзнула ледь не впритул до нього.

– Тоді навіщо прийшла? – грубо, уже не стримуючи емоцій, запитав Оевінг. 

У нього підкошувалися коліна, кров билася глухо й приречено.

Ілма піднялася навшпиньки, стрімко присунулася обличчям до його обличчя. 

Оевінг бачив її сяючі очі, прочинені губи, що були так близько від його губ. Полум'я зметнулося в його крові, розжарюючи її до білого. 

– То навіщо ти прийшла? – з тихою люттю повторив Оевінг, – Ти ж чудово знаєш, що Даегар тут немає і не повинно бути...

– Що з тобою? Ти мене боїшся? – пошепки запитала Ілма, і її прохолодні пальці, немов ненароком, торкнулися його, безвольно опущеної руки.

Оевінг не вмів грати в подібні ігри. Він добре розумів, що означає цей млосний грайливий погляд, цей вологий блиск губ і трепет вій.

Він тут же обхопив дівчину, притиснув до себе і припав ротом до її губ.

Ілма сіпнулася, намагаючись вирватися з його рук, але Оевінг утримав її, обіймаючи ще сильніше, цілуючи ще наполегливіше. 

На якусь мить Ілма здалася, обм'якла і почала відповідати на його поцілунки. Дихання її стало важким, переривчастим.

Оевінг повалив її на землю біля багаття, придавивши вагою свого тіла. Його руки ковзнули під легкий вільний одяг, торкаючись гладкої і ніжної дівочої шкіри.