22.2

Кадмас дбайливо сховав кинджал у дорожню сумку.

– Скоро послухаємо, про що він нам розповість. А тепер йдемо, помилуємося на околиці... Може, знайдуться якісь важливі сліди або знаки...

Важко було Оейде бачити ті місця, де вона страждала. Але, скріпивши серце, увійшла дівчина в той трухлявий сарай, у якому полонянкою провела весь день, валяючись на брудній підстилці з сухої трави. 

–  Ось тут вони мене й тримали...

–  Поглянь-но  гарненько. Чи є якісь зміни? – стурбовано запитав Кадмас.

Оейде здогадалася, що його турбує. І їй укотре стало нестерпно соромно за  свій обман. 

Вона відвернулася, щоб не видати почуттів, що відбилися на її обличчі. 

Та тільки Кадмас не звернув жодної уваги на раптове збентеження своєї супутниці. Він вивчав діряві стіни сараю, намагаючись розпізнати те, що вони можуть приховувати.

– Ні, нічого не змінилося... – нарешті промовила вона трохи хрипко, але Кадмас, занурений у власні роздуми, не помітив і сліз у її голосі. 

– Не схоже, щоб після мене, що  тут когось  тримали, – додала Оейде.

Кадмас вийшов із сараю і попрямував стежкою в бік невеликого будиночка, що маячив за деревами.

Без нього Оейде відразу охопив панічний страх. Злісний, хтивий погляд Рамхеба привидівся їй, ніби той  дивився на неї звідкись із глибини дерев'яних стін.

Немов вжалена, вискочила вона з похмурого, гнилого сараю і побігла слідом за Кадмасом.

Двері, що вели в будиночок, були широко відчинені.

– Эге ж, да тут  намагалися створити затишок, – зауважив Кадмас, з порога розглядаючи убоге, але акуратне оздоблення кімнати, – сумніваюся, що для полонянки.

Оейде теж заглянула в середину. 

Широке ліжко під стіною,  було застелене грубою, але чистою тканиною. Під маленьким вікном стояла дерев'яна скриня з відкинутою кришкою, в якій недбало були навалені якісь речі: сукні, пояси, хустки, дорожні плащі...

– Ти правий... Упевнена, що саме тут Агіль тримала свою божевільну доньку... Вона називала її Афа...

– Дивно! – Кадмас повільно пройшовся невеликою кімнатою туди й назад, – Схоже, що вони збиралися поспіхом... Чому вони вирішили втекти з такого зручного і підгодованого місця? А Оейде? Що вони з нею зробили? Забрали з собою?

Ці запитання Кадмас ставив у нікуди, знаючи: його супутниця навряд чи зуміє йому відповісти.

Вона й справді мовчала. Її серце розривалося від каяття. Що далі, то нестерпнішою здавалася їй власна брехня. 

Присівши над відчиненою скринею, перебирала Оейде покинуті речі. І погладжуючи кінчиками пальців чисту міцну тканину, дедалі сильніше відчула, наскільки брудний та огидний  її власний одяг.

Та дівчину бентежило те, що сукню, можливо, носила божевільна Афа.

Оейде піднесла сукню ближче до обличчя, намагаючись відчути запах, але вона була або добре вичищеною, або й зовсім новою. Це заспокоїло Оейде, і вона зважилася.

– Я б хотіла змінити одяг. Мій уже нікуди не годиться, – сказала вона, не піднімаючи очей.  

– Добре! Я подивлюся, що тут ще є, – відповів Кадмас, прямуючи до дверей.

– Ні! – мимоволі вигукнула дівчина, – не кидай мене, прошу! Мені страшно без тебе!

– Не хвилюйся, Діє, я буду поблизу,  –  відповів Кадмас спантеличений надривом, що пролунав у її голосі.

Утім, нічого дивного, страх її зрозумілий. Лише боги знають, який жах вона тут пережила!

Тільки-но Кадмас вийшов, як Оейде миттєво зірвала з себе брудну сукню і квапливо вдягнула нову. Вона виявилася завеликою, але чи варто було звертати увагу на такі дрібниці!

Оейде знайшла пояс, сплетений з тонких смуг шкіри, і підперезалася ним. На пояс вона прив'язала шматок тканини таким чином, щоб вийшло щось, схоже на сумку, куди цілком могло поміститися кілька невеликих речей.  Тонкою темною хусткою покрила волосся. 

Вона насупилася, згадавши щось. Дістала з потайної кишені старої сукні талісман і поклала його в саморобну сумку.

Потім квапливо витрусила на підлогу всі речі, що були у  скрині.

Їй хотілося знайти що-небудь, що можна взяти про запас, але плащ із капюшоном, який їй сподобався, виявився занадто громіздким і щільним. 

Та й потреби у ньому  зараз немає. Ночі теплі, лагідні. Носити ж його в руках Оейде не дуже хотілося. А більше нічого цікавого в скрині Агілі не виявилося.

Тоді вона заштовхала все  назад і вийшла назовні. 

Кадмас оглядав доріжку, що вела від будиночку в бік болота.

Він кинув на вбрану дівчину побіжний погляд. 

Чи то тінь так впала, чи то ще щось, але йому раптом здалося, що вона стала виглядати трохи молодшою і навіть, більш  гарнішою, особливо з цією хусткою на голові, з-під якої золото її волосся здавалося ще яскравішим. 

І, як не дивно, але безформний одяг надавав її тонкій фігурі незрозумілої привабливості.