16.2

Ілма уважно, допитливо подивилася в його очі, у яких мерехтіли проблиски світанкових променів.

– Щось сталося? – запитала вона, – Ти схвильований, хоч і намагаєшся це приховати. Ти стривожений...

Даегар хотів відкласти розповідь про те, що трапилося на Темному Березі, хотів, щоб Ілма спершу повністю прийшла до тями. Але дівчина дивилася на нього так серйозно, примруживши нижні повіки і трохи підібгавши губи, що він поступився і почав говорити.

Ілма слухала, притулившись щокою до його грудей. 

Розповідь не затягнулася. Даегар не хотів аналізувати або  робити припущення, він лише сухо виклав факти. Розповів тільки про свою знахідку, але промовчав про нещастя, яке трапилося з донькою північних чаклунів, і про те, що Кадмас самотужки вирушив на її пошуки, а батько поскакав слідом за ним.

Після того, як він закінчив говорити, Ілма трохи помовчала, а потім сказала задумливо:

– Я хочу побачити цю дівчинку...

– Відвезти тебе додому просто зараз? – запитав Даегар із легким жалем. 

Йому чомусь страшенно не хотілося відпускати від себе Ілму.

– Ні. Мені потрібно подумати. В Етеляні я все одно не зможу цього зробити.

– Покликати Анісу?

– Ні. Не бажаю нікого бачити, – з раптовим роздратуванням промовила Ілма, потім тихо додала, – крім тебе, звісно...

– Тоді я сам про тебе подбаю...

Ілма неуважно кивнула і перемістила очі в бік вікна, за яким ставало все світліше.

Даегар бачив як тремтять на її щоках довгі тіні від вій.

Він відчував: Ілма досі блукає  десь далеко, хоч і сама не усвідомлює цього.  

У якусь мить йому захотілося заговорити про весілля, нагадати дівчині про її обіцянку призначити день, але він розсудливо прикусив язика. Це було б нечесно по відношенню до неї після всього, що вона, вочевидь, пережила у своїй нелегкій подорожі. Розумніше трохи почекати. 

Даегар на мить доторкнувся губами до її димного волосся і вловив легкий, ледь помітний запах крові. Мовчки підвівся і вийшов у сусідню кімнату, щоб приготувати ванну.

Він швидко наповнив водою широку срібну чашу, нагрів воду дотиком долоні й кинув туди суміш духмяних  трав, запах яких Ілма любила найбільше.

Вона постала на порозі, загорнута лише в тонке покривало. 

Даегар відчинив невелике вікно біля стелі, щоб впустити в кімнату трохи ранкового повітря.

Ілма скинула покривало на підлогу, забралася в гарячу воду і з тихим зітханням відкинулася головою на широкий бортик.

– Просто чудово, –  прошепотіла вона й простягнула йому тонку руку, – Дякую... за все...

– Я розпоряджуся щодо сніданку...

– Зачекай, Даегаре, – Ілма підвелася з води, відкривши свої невеликі гострі  груди, – я пам'ятаю, пам'ятаю, що ти чекаєш від мене відповіді...

– Я не кваплю тебе, ні. Хочу, щоб ти сама цього побажала, – відповів Даегар, намагаючись не дивитися на спокусливе, зводяче з розуму  мерехтіння її стрункого тіла.

– Ще трохи, коханий, зовсім трохи, обіцяю...

Коли він вийшов, Ілма опустилася назад у гарячу воду, з насолодою вдихнувши аромат розпарених трав, і задумалася. 

Вона смутно пам'ятала, що з нею сталося. Спогади були схожі на далекий сон, який не можна ні пригадати, ні забути остаточно, бо серце відчувало: все в цьому сні дуже важливе, кожна мить має значення.

Вона напружилася, потім розслабилася, підняла руку й уважно подивилася у свою долоню, наче сподіваючись, що на ній, наче на поверхні дзеркала, відіб'ється все, що вона прагне пізнати й пригадати.

Ілма розуміла: поспіх і відчайдушні спроби пробудити спогади, нікуди не приведуть. Думка, що вона нічого не пам'ятає, тому що обряд не вдався, і сила не побажала повертатися, чомусь анітрохи її не засмучувала, немов увімкнулися якісь захисні механізми. Адже жила вона без магії стільки років, і  вже навчилася з цим справлятися.

Але як хотілося, нестерпно хотілося усвідомлювати те, що тобі підвладна суть багатьох речей, що вони залежать від твого бажання, від твоєї волі.

А щоб вона віддала за силу, яку так прагне отримати?  Ілма застигла на мить, захоплена  зненацьким  спогадом, а ще розумінням того, що нічого ні в ній самій, ні довкола неї не змінилося, все залишилось таким яким було, а отже – вона нічого не втратила.

Увійшов Даегар з димлячою чашкою в руці та рушником. Рушник він повісив на гачок, закріплений  у стіну.

– Медова настоянка. Додав у неї кілька крапель вина. Це прояснить твої думки і почуття.

Ілма усміхнулася, впоравшись із трепетом у серці.

Даегар підніс чашу до її губ. Вона зробила кілька ковтків і заплющила очі від задоволення, насолоджуючись смачним, ароматним напоєм. І раптом всі її сумніви розтанули наче ранковий туман. 

– Скоро сніданок, – промовив Даегар, відступаючи.

– Не йди, – попросила Ілма, – посидь зі мною! Якщо можеш і хочеш...