14.2

Ще здалеку побачив Ітамар відчинені навстіж ворота Лянсіди, яскраве світло смолоскипів, і бліді відблиски від них, що метушилися деревами, немов заграва безмовної пожежі.

І начебто нічого в цьому не було дивного, але серце вождя раптом забилося болісно і неспокійно.

Він озирнувся на Даегара. Той трохи відстав, зручніше влаштовуючи на своєму плечі Ілму. Дівчина так і заснула, не сказавши ні слова.

– Що там сталося? – пробурчав Ітамар, мружачись на палаючий усіма вогнями будинок.  Він мимоволі вислав коня вперед і крикнув через плече: – Поквапся, сину!

Що ближче робилися ворота Лянсіди, то важче Ітамару ставало дихати. А це могло означати тільки одне – сталася біда. 

Хвилювання батька передалося і Даегару. 

Вдивляючись у метушливі  вогні, він наздогнав Ітамара, поскакав поруч і запитав здивовано:

– Невже це заради нас вони не сплять на світанку?

– Сумнівно, – відповів Ітамар, ухилившись від гілки, що ледь не зачепила його обличчя.

– Може Кадмас повернувся з нареченою і з цього приводу влаштували свято?  – припустив Даегар, міцніше обіймаючи  Ілму.

На повному скаку влетіли вони у двір. 

Біля дверей будинку, теж відчинених навстіж, топталися конюхи  та пара охоронців.

Ітамар зістрибнув на ходу, кинувся до дверей. 

На його мовчазне запитання охоронці тільки розводили руками, а один зі стайні, що не спав цієї ночі, промовив швидко і злякано:

–Там... Нілас і Вард приїхали, ось незадовго до вас, привезли пораненого...

– Кадмас? – скрикнув Ітамар страшним голосом.

– Ні, хтось незнайомий...

– А Кадмас?

– Його я не бачив, він і не повернувся, начебто... Там...

Ітамар не дослухав і побіг у будинок.

Даегар, не поспішаючи, стрибнув на землю й обережно зняв із сідла сплячу Ілму. 

До спітнілих від швидкої скачки коней, тут же підбігли конюхи, взяли іх під поводи.

Даегар чув усю розмову, був схвильований не менше за батька, але перш за все, він мав подбати про дівчину, яка безвольно лежала в нього на руках.

Він квапливо звернув за ріг будинку і плечем штовхнув бічні двері, звідки швидко можна було потрапити в його кімнати.

Увійшов у спальню і, не запалюючи світильників, обережно опустив Ілму на ліжко. 

Обличчя дівчини було безтурботним, а на губах сяяла тиха, щаслива усмішка. 

Даегар не зміг піти одразу і стояв, дивлячись на ледь освітлене з вікна, чарівне обличчя своєї нареченої. 

Він кохав її так сильно, що йому важко було висловити це кохання  словами чи почуттями. Він забув у цю мить про все на світі й страждав від того, що вона зараз не поруч із ним. Він розумів: Ілма досі блукає якимось невідомим йому світами по слідах недоступної, невідомої сили.

Дивовижний страх стискав його серце. Даегар боявся, що проведений на Темному Березі обряд усе таки віддалить їх одне від одного. Не сам обряд, а магія, у владу якої потрапила Ілма, коли палала у тому  чаклунському вогні.

Він нахилився і з невимовною ніжністю поцілував дівчину в лоб. Прокинувся від думок лише тоді,  коли  почув крики з глибини будинку, стукіт у двері.

Двері відчинилися, і в кімнату заглянув старий  слуга.

– Вождь бажає тебе бачити...

– Я не можу залишити Ілму, не знаю, якою вона прокинеться... Де Аніса? – спохмурнівши, запитав Даегар, –  Нехай побуде з нею!

– Замкнулася в кімнаті, каже, що голова дуже болить… Кадмас не повернувся... Вирушив на пошуки своєї зниклої нареченої. Самотужки.

– А хто поранений?

– Оевінг, брат нареченої. Знайшли його в дубовому гаю, думали, що мертвий. Там були ще дві охоронниці, обидві вбиті...

– Кепська справа... Побудь трохи з Ілмою, – попросив Даегар, – думаю, вона не прокинеться швидко...

Слуга мовчки схилив голову на знак згоди.

Розпитувати його про подробиці цієї історії  і про те, навіщо Кадмас вирушив на пошуки без помічника, не було жодного сенсу. 

Оевінга, який усе ще залишався слабким, довірили вмілим рукам Тіаніти.  

Ітамар повів Ніласа і Варда до сусідньої кімнати  і почав вичитувати їх за те, що відпустили Кадмаса назустріч невідомим небезпекам. Голос не підвищував, говорив тихо, без погроз, але з таким вселяючим жах спокоєм, що ті стояли перед ним, потупивши очі, і нічого не могли заперечити. Знали: поки вождь говорить, краще мовчати і навіть не дивитися на нього.

– Мене  так само турбує доля  тієї дочки північних чаклунів, але не можна було відпускати Кадмаса одного. Вард і сам міг би доставити пораненого в Лянсіду, а ти, Ніласе, мав поїхати разом із моїм сином. Він сильний, але в нього немає досвіду, він не знає способів, якими треба впливати на зовнішній світ. Ти також їх не знаєш, але два потоки магії, спрямовані до однієї мети, – надійніша сила, ніж один. Кадмас, звісно, не відчайдушний безумець, але він молодий і запальний, тому ухвалив рішення, палахкочучи почуттями. Тебе, Нілас, я завжди вважав більш розважливим і холоднокровним...