13.2

Вибору не було.  Оейде відкрила рот, і матінка залила туди зілля. Але Оейде, наповнивши рота, не стала ковтати, а вмить виплюнула зілля назад, у перекошене обличчя Рамхеба, і закашлялася, захрипіла. Трохи рідини потрапило всередину. Дівчина відчула, як по горлу побігло щось гірке, пекуче.

Рамхеб загарчав і відсахнувся. Він впився пальцями в обличчя, почав його терти й дряпати, немов намагався здерти шкіру. З-під долонь повалив дим.

Гла метнулася в темряву кущів, зірвала пучок листя і підскочила до Рамхеба.

– Тихо, тихо... –  бурмотіла вона, підстрибуючи й розмахуючи листям, –  заспокойся, я зараз допоможу... 

Він нахилився, прибрав руки. Шкіра його почервоніла, вкрилася пухирями.

Гла м'яла в долонях листя і змащувала соком опіки, потім опустила долоні в ранкову росу і почала розтирати вологу по обличчю Рамхеба.

– Ну все, досить! – загарчав він, відштовхуючи її тремтячі руки з маленькими розчепіреними пальцями, –  Допомогло!

– Залишиться слід, – пробурмотіла Гла, – потрібно обприскати гнилою водою...

– Та то вже я сам!

Рамхеб відійшов убік, нахилився, зачерпнув прохолодний болотний бруд і з насолодою приклав його до опіків.

– Чи не краще відкласти ритуал, матінко? – боязко запропонувала Гла, метушачись навколо матері, намагаючись зазирнути їй в обличчя.

Агіль байдуже, невідривно дивилася на Оейде, яка лежала з широко розплющеними очима і важко дихала.

Але тут Тавіфа повалилася на камінь, почала битися головою і верескливо реготати. Агіль кинулася до неї, обійняла, міцно притискаючи до себе дочкине тіло, що звивалося в конвульсіях, і повернула до Глі спотворене люттю обличчя. Зіщурені очі її горіли ненавистю.

– Ні! – відповіла різко, – Ця дівка  набридла мені, вона заслужила найболючішу смерть, і я не можу чекати.  І сестра твоя не може чекати... Я хочу, щоб уже сьогодні Афа  побачила світло сонця і відчула на обличчі подих вітру, щоб змогла розповісти, як це – розуміти, наскільки прекрасне і солодке життя!

– Але без зілля, матінко! –  наполягала Гла, – Краще почекати, приготувати нове... І цю, – вона кивнула на Оейде, – треба втопити у болоті, так я думаю...

– Не цікаво, що ти там думаєш! Я не стану чекати, поки доля знову благословить наші турботи. Дивись, її очі стали прозорими як вода – це означає, якась частина зілля все ж потрапила всередину. Будемо сподіватися, цього достатньо... Рамхеб! Після займешся лікуванням, зараз немає часу...

Він підійшов, продовжуючи терти обличчя, яке все ще горіло вогнем.

– Допоможи мені! 

Вони обережно підняли Тавіфу, поклали на камінь. Дівчина була бліда й тиха, і не витирала сліз, що повільно текли по щоках.

Агіль звично-лагідним жестом погладила її по обличчю, зняла з неї хустку, оголюючи голову, вкриту темним пушком.

– Почнемо! –  вимовила надривно, приглушено.

Дрова по чотирьох боках ритуальної галявини були приготовлені заздалегідь. Гла і Рамхеб підпалили їх. У повітрі тут же розтікся запах деревної смоли.

Оейде заплющила очі від яскравого світла.  Скориставшись тим, що на неї ніхто не дивиться, вона знову спробувала поворухнутися. Виходило насилу, руки і ноги зовсім не слухались, груди немов хтось важким каменем привалив. 

Дівчина  почала відчувати дію гіркого зілля: воно загострило всі емоції, всі страхи й переживання. 

Оейде смутно здогадувалася про його призначення.

Вона трохи повернула голову, щоб побачити, що відбувається біля сусіднього каменя.

Гла дістала з-під темної тканини, що лежала на пеньку, обрізане волосся, заплетене в товсту довгу косу, і подала матінці.

Агіль  взяла однією рукою і  підняла над обличчям Тавіфи, тихо, неквапливо вимовляючи  слова заклинання.

Пасма  затремтіли,  розплітатися, краплини крові виступили на них і повільно поповзли вниз, забарвлюючи волосся в колір крові та закапали на обличчя Тавіфи, змішуючись з її сльозами.

– Кров із кров'ю змішається, створить нове життя! – шепотіла, шипіла Агіль, – вогонь і ніч, болотні трави…   з першим променем світанку народиться  сила, що змінить звичне, старе, непотрібне... гниле ганчір'я на вітер, вогонь світанку у кров...

Волосся спалахнуло в її руках, почало плавитися й горіти, гарячі іскри летіли вниз, падали на обличчя дівчини. Але та лежала мовчки й нерухомо, а на губах її блукала геть божевільна усмішка. 

Якщо зілля, яким напоїли Оейде, загострило всі почуття до краю, то зілля, яке випила Тавіфа, навпаки, позбавило і емоцій, і фізичних відчуттів.

Гла і Рамхеб розташувалися позаду вогню, що горів за узголів'ям каменю. 

Гла байдуже спостерігала за ритуалом. Рамхеб час від часу трогав опіки на обличчі й щось  злісно шепотів про себе.

Коли волосся догоріло й голова доньки вкрилася попелом, Агіль встала посередині між кам'яними піднесеннями й простягнула руки в різні боки, розташувавши одну долоню над грудьми Тавіфи, а іншу – над грудьми Оейде, та почала щось швидко бурмотіти собі під ніс.