12.2

Підозра стиснула груди. Напевно її знову хочуть отруїти, притупити пильність, послабити тіло, щоб уникнути будь-якого, навіть найменшого опору!  Тут навіть власним очам не можна довіряти.

Спрага була нестерпною, але страх опинитися безпорадною перед невідомою бідою пересилив усі інші почуття.

Оейде обережно вилила воду в кут, на грудки й без того вологої землі та кинула порожню чашу на підлогу. Нехай викрадачі думають, що вона піддалася спокусі...

– Знати б, що і як відбуватиметься, – прошепотіла, слухаючи свій голос.

Слухала з радістю і водночас зі здивуванням від того, як неприродно і хрипло він зараз звучить.

Вдалині пронизливо, жалібно кричав болотний птах.  

Оейде відчувала наближення світанку і розуміла, що часу в неї майже не залишилося.

Згадавши щось, вона обережно помацала густий пучок волосся на потилиці.  Серце вколола гостра жалість до самої себе.

Її волосся – її гордість, її краса! Але краще втратити волосся, ніж кров чи серце.

Тривожили слова Агіль. Оейде здогадалася: вона не просто жертва якимось невідомим богам, вона – джерело. За допомогою магії хочуть забрати її молодість, красу і розум, щоб віддати іншій...

А що після цього станеться з нею?

Голод і спрага немилосердно терзали дівчину. Нікуди не подівся й тупий біль, що хвилями проходив тілом.

Страх, лють, ненависть, відчай змішувалися в її серці. Думка, що це остання ніч серед живих палила душу нестерпним вогнем. Вона нічого не встигла у своєму житті... А скільки було надій, скільки хвилюючих сумнівів, з якою радістю виїжджала вона з дому назустріч своїй долі.

Оейде проковтнула важкий комок. Пересохле горло немов дряпали чиїсь гострі кігті.

І раптом промайнув у її свідомості гіркий жаль за тим, що вона так і не побачила свого нареченого, не почула його голосу, не відчула його дотику.

Ім'я вона мала дізнатися тільки під час зустрічі, але Оевінг, якого розчулили благання сестри, назвав його раніше за встановлений термін.

Кадмас... Дівчина ледь не задихнулася від любові. Найяскравіше почуття, яке несподівано пересилило страх і відчай, подарувало їй відчуття щастя, миттєвого, як спалах блискавки на темному небі.

І немов далекий відблиск затеплилася надія, якої Оейде так відчайдушно потребувала. Розуміла, наскільки слабка перед жахливим майбутнім, але все її єство приємно розбурхувало те, що вдалося вже двічі обдурити пильність викрадачів. 

І думка про Кадмаса несподівано заспокоїла стражденну душу, і під серцем стало напрочуд тепло.

Оейде засунула пальці в потаємну кишеню, розташовану між складками спідниці, і із задоволенням доторкнулася до захисного амулета: круглого шкіряного мішечка, такого плоского, що його неможливо було намацати, якщо не знати про його існування.

У мішечку зберігалися перетерта шкура отруйних ящірок, північні мохи і крапля крові рудого ворона – священного для сіверян птаха.

Дивно, вона зовсім забула про нього, поки її везли невідомо куди, перекинувши через кінську спину. Утім тоді він би все одно їй не допоміг.

Щоб сила амулета проявилася, його слід зігріти в долонях. Амулет захищає від отрути, але легенди їхнього племені стверджують, що за правильно складеного заклинання він здатний врятувати від будь-якої смертельної небезпеки. Але всього один раз. Після цього його сила вигорає... Утім, ніхто не міг знати напевно, правдиве те твердження чи ні – не було нагоди випробувати...

Оейде тихенько погладила шорстку поверхню амулета.  Хтозна, можливо їй вдасться обдурити викрадачів і втретє?  Оейде міцно стиснула мішечок у руках і тричі вимовила заклинання захисту, знайоме з дитинства. Придумати нове вона зараз не могла, голова морочилася від виснаження – і фізичного, і душевного.

Вона постаралася розслабитися і заспокоїтися, наскільки це було можливо,  очікувала, що за нею можуть прийти в будь-який момент.

Вона має бути готовою.   І краще прикинутися безпорадною, тоді, можливо, їхня увага стане не такою пильною. Шанс у неї один, але невідомо коли і як він проявить себе. Або не проявить зовсім... Але надія в її душі продовжувала міцніти...

Від звуку важких кроків, що пролунали зовні, Оейде здригнулася. Вона впала на підстилку, простягнула руку до чаші, з якої на підлогу витекло кілька крапель води і, скільки змогла, затамувала подих. Наївний трюк, але може спрацювати з тим, хто не чекає підступу...

– Мабуть, непритомна, – проворчав Рамхеб, схиляючись над дівчиною, – Може, зілля виявилося забагато?

Оейде зовсім перестала дихати. Отже, її підозри справдилися.

– Нічого. Прокинеться на жертовнику... Я хочу, щоб вона розуміла, що відбувається, – сказала Агіль, – неси її назовні...

– А я зможу випити трохи її крові? – заклопотано запитала Гла і смикнула Оейде за коротке пасмо волосся, що впало на обличчя.

– Зможеш, після того, як завершимо обряд, – ласкаво відповіла Агіль.

– Я ворожила на листах полину, матінко...

– Коли вже закінчиш свої дурні забави! Твоє листя завжди мовчить! - негайно розсердилася вона.