Розділ 12.1

– Отямилася? То й  лежи струнко...

Оейде здавалося, що в'язка темрява, ледь розбавлена світлом смолоскипа, що чадів біля стіни, забивається в груди разом із повітрям і огортає, стискає серце, не даючи йому битися.

Біль терзав не гостро, але мучительно, і неможливо було визначити джерело того болю, здавалося, що немає жодної частинки ні в тілі, ні в душі, вільної від його обіймів.

Рамхеб сидів біля прочинених дверей на шматку колоди і гострив ніж, обмацуючи дівчину, що лежала  у кутку, глузливо-жартівливим поглядом. Оейде заплющила очі й уткнула обличчя в купу сухої, теплої трави.

Тихий монотонний свист леза, яке ковзало по точильному каменю, встромлявся їй у вуха немов   приголомшливий гуркіт грому.

Але вона чітко пам'ятала, що з нею сталося, а вимушений сон прояснив змучену свідомість, очистив від усього зайвого, непотрібного, зберігши одну лише думку: не зламатися, вистояти, вижити...

Спокійне, розмірене життя, яке Оейде вела колись, не дозволило розкрити всі сторони її характеру й зрозуміти, на які вчинки вона здатна.

Виросла Оейде хоч і в суворості, але оточена любов'ю і турботою, тож не вчилася захищатися, не знала, що у світі є ті, чиї руки залиті кров'ю, а помисли темніші за нічну темряву.

Усі ці роки її готував до того, що вона стане дружиною вождя і продовжить жити в безтурботній розкоші.

Лише завдяки Оевінгу, не виросла вона слабкою і полохливою,   уміла непогано поводитися зі зброєю, але хіба могла подумати, що одного дня їй доведеться болісно міркувати над тим, як врятувати своє життя.

Розуміла Оейде: якщо зараз ослабне і змириться, то пропаде, а доки серце її сповнене не лише страхом, а й ненавистю до мучителів, то залишається шанс.

Ще глибше зарилася вона обличчям в ароматну траву. Спогад про брата палив її розпеченим залізом. 

Вона стиснула зуби. Добре, що позбавили голосу,  ніяк не завити від горя й розпачу.  Одне приносило розраду: давнім, незримим зв'язком продовжувала відчувати Оейде биття його серця, і це давало їй, нехай і примарну, але надію, що Оевінг не загинув, що він якимось дивом вижив...

Крізь дверну щілину проникав прісний, тягучий аромат болотної води. Із насолодою вдихнула вона цей запах, що гостро нагадав запах моховитих північних боліт її батьківщини.

– Шкода, що не можеш говорити! Навіть кричати не можеш, – сказав Рамхеб із мерзенною ласкавістю, відкладаючи точильний камінь і пробуючи пальцем гостроту ножа, – хотілося б мені почути... Але матінка бажає, щоб ти мовчала, берегла голос...  

Хтось гукнув його зовні. Він послав дівчині повітряний поцілунок і вийшов, щільно прикривши за собою криві двері.

Оейде поворухнулася. Біль усе ще дошкуляв їй, але руки й ноги рухалися вільно. Спробувала сісти, і тут же впала назад – павутиння світла і темряви шалено закрутилося перед її очима.

З носа пішла кров. Оейде стерла її кінчиками пальців і піднесла до очей, розглядаючи з переляканим здивуванням.

Знала, десь існують племена, які приносять жертви своїм богам. Але розповіді про них здавалися їй страшними казками, яким немає місця у світі Великої річки та її приток...

І ось тепер її саму викрали, щоб принести в жертву, виконати якийсь дуже страшний ритуал...

Кілька крапель крові впали на сухі стебла.

Оейде повільно перевернулася на спину, і віддихалася, спробувала зосередитися.

Найімовірніше, викрадачі не мають поняття, що вона й сама володіє деякими чарами, інакше не залишили б її руки вільними.

У дубовому гаю їх застали зненацька, зі спини, тому ніхто й не встиг застосувати захист...

Оейде міцно зчепила пальці рук. Розуміла, що така магія відбере багато сил, але все ж вирішила ризикнути. Креслила перед очима слова заклинання: червоні літери на чорному тлі.  Скоро пальці її загорілися вогнем.

Повільно, із зусиллям дівчина почала розмикати їх, розмикаючи невидимий, подумки створений замок.

Двері повільно заскрипіли. Довга тінь із вулиці впала на брудну підлогу.

Оейде миттєво повернулася спиною до входу і стиснулася в грудку, закінчуючи заклинання. Знала, що не можна обірвати на півслові, інакше біди не минути.

– Що з нею? Знову втратила свідомість? – роздратовано запитала Агіль.

– Не думаю. Прикидається, не інакше.  Хитра дівка!

– Шкода, що не можна позбавити її й розуму, – сказала Агіль.

Рамхеб легенько штовхнув Оейде ногою в спину.

– Гей, ти… Повернися...

Вона підкорилася, тільки зімкнула вії, щоб не бачити його темного обличчя, бороди, що стирчить, і примружених, голодних очей. Він був їй бридкий, страшний, ненависний.

Заклинання почало діяти. Судорога відпустила горло, розчинився колючий клубок, а це означало, що голос ось-ось повернеться. 

Вона здогадувалася: поки не настане час, її не зачеплять, не буде ні побоїв, ні іншого насильства.  Про те, що трапиться, коли прийде світанок, Оейде не дозволяла собі думати.