11.2

– Добре. Але тільки до вечора. Потім будеш стежити за нею.  Ми не знаємо хто вона, а ночі на болотах темні й туманні. 

– Якби мала нагоду, то давно б  втекла! – пробурчав Рамхеб, дістаючи з-за пояса короткий кістяний ніж і прямуючи до Оейде.

– Обряд прооведемо на світанку, при низькому сонці... Добре, що небо закрите хмарами...

Оейде  заплющила очі. Розмова викрадачів ледве доходила до її свідомості, до того ж вони постійно перескакували зі  знайомої мови на іншу, якої  дівчина   не розуміла.

Побачивши, як чоловік дістав ніж, вона подумала, що її вирішили вбити негайно, але тіло було настільки слабким, а душа настільки пригніченою, що Оейде навіть зраділа позбавленню від мук. Вона відчайдушно сподівалася, що смерть від ножа  буде  швидкою...

Холодне вістря, легенько вколовши шкіру, торкнулося її грудей, потім уперлося між страдницьки зсунутих брів.

Важкі хвилі хлинули з нізвідки, накрили дівчину з головою.  Болю Оейде не відчула, не відчула нічого, і провалюючись у сон, наче в смерть, палко подякувала Господині Опівнічного сонця, прародительці їхнього племені за те, що дозволила їй піти спокійно й безболісно. 

Згадалося, як у дитинстві так само палко дякувала їй за сонячний день, нову іграшку, за солодкий аромат свіжих ягід...

– Проспить до темряви! –  сказав Рамхеб, розчаровано відступаючи.

Нестерпно хотілося йому пошматувати ножем ці білі груди й ніжну шию, покремсати   вродливе обличчя, побачити жах у ясних очах, почути стогони, які злітають із пересохлих, але як і раніше спокусливих губ, відчути, як струнке тіло здригається від болю, а потім припасти до рани й вдосталь насититися гарячою дівочою кров'ю.

Минулі жертви не збуджували в ньому настільки дику  і несамовиту пристрасть, яку викликала Оейде, щойно він до неї доторкнувся.  І неможливість ту пристрасть погасити породила миттєву, люту ненависть. 

Може, коли все закінчиться, матінка дозволить потішитися її тілом. Вірніше тим, що від нього залишиться...

– Тоді нехай спить, – сказала Агіль.

Але, щоб уникнути сюрпризів, вона веліла двом слугам стати  на варту, а сама пішла через болото, ступаючи по широких дубових дошках,  покриваючих трясовину.  Гла і Рамхеб слідували за нею вірними стражами.

Попереду, за чахлими деревцями показався невеликий будиночок, зліплений з гілок і очерету, обмазаних болотним мулом. Тильною своєю стороною привалився будиночок до величезного безформного каменю, що стирчав із болота.

– Дайте мені спокiй! – тихо сказала Агіль.

Її супутники зупинилися, а матінка, повільно, немов ступаючи по гострих лезах, попрямувала до хисткого будиночка. 

Вона відсунула грубе полотнище,  яке  закривало дверний отвір, і увійшла в маленьку похмуру кімнату. 

На вузькому ліжку біля стіни,  навпроти крихітного вікна, з видом  на болото, сиділа дівчина. 

Обхопивши коліна голими, в темних плямах руками, вона рівномірно розгойдувалася взад і вперед, не звертаючи на ту, що увійшла, жодної уваги.

Чорна тканина закутувала її голову, приховувала обличчя, залишаючи відкритими тільки очі – по-дитячому ясні й невинні, які дивилися відчужено та дико вусібіч.

Агіль підійшла і сіла на край ліжка.

–  Тавіфа!  – тихо покликала вона, – Афа...

Дівчина застигла на мить, і знову почала розгойдуватися, але тепер уже з боку в бік.

–  Вірю,  люба, що завтра вночі твоя душа стане вільною, –  сумно промовила Агіль, –  нічого для цього не пошкодую! Навіть душі своєї.

Дівчина втупилася лобом у стіну і почала тихенько підвивати, немов від болю, який нічим неможливо вгамувати... 

Вісімнадцять років тому Агіль, королева піщаних земель народила двох дочок. Але небеса жорстоко посміялися над нею: обидві доньки народилися потворними, а одна, до того ж, і карлицею.

Побачивши спадкоємиць, король так розлютився, що сам побажав знищити жахливе потомство,   яке подарувала йому кохана дружина.

Але Агіль, збожеволівши від горя і страху, вбила чоловіка, коли він увійшов вночі в її покої і заніс факел над дитячим ліжечком, щоб спалити неугодних дочок. 

Важким кованим свічником била вона чоловіка доти, доки голова його не перетворилася на криваве місиво, а потім підпалила покої і втекла разом із доньками та вірним Рамхебом –  сином своєї годувальниці, який умів читати стародавні заклинання.

Багато відтоді минуло часу. Карлиця, якій вона навіть імені не дала, а лише прізвисько: Гла, що означало крихітка, хоч і була потворна, зростала й розвивалася, як звичайні діти: бавилася, веселилася, вирізнялася рухливістю і спритним характером.

Друга, Тавіфа, говорити так і не навчилася, залишилася німою. Виросла вона звичайного зросту, але біла, ніжна шкіра її була густо усипана синюватими плямами, замість волосся на голові – темний дитячий пушок, на обличчі – ні брів, ні вій, нижня губа з тріщиною посередині.

І, як водиться, дочка друга, нещасна, стала для матері набагато дорожчою за першу, нехай і потворну карлицю, але веселу, життєрадісну, здорову фізично, яка змирилася зі своєю потворністю.