Розділ 7.1

Оейде майже нічого не встигла зрозуміти. Щось легке зі свистом ковзнуло повз її вуха, заглушуючи інші звуки, а наступної миті навколишній світ потемнів від різкого болю, і тіло виявилося затиснуте в таких сильних лещатах, що стало неможливо дихати. Зір помутнів, перед очима все зачорніло, попливло.

Неймовірним зусиллям волі долаючи вогненний біль забуття, Оейде про себе  вимовила коротке заклинання захисту. Інстинктивно, як звикла шепотіти його зранку після пробудження, – слова самі постали у її пам'яті.

Стало трохи легше, вона не знепритомніла і зуміла збагнути, що трапилося: на неї зверху накинули прочну сітку, сплетену з допомогою магії. Звичайна сітка не завдала б стільки болю.

Дівчину безцеремонно стягли з сідла та кинули на землю. Оейде сильно вдарилася об щось грудьми, і знову ледь не зомліла. Знерухомлена, зовсім безпорадна, вона заплющила очі і прикинулася, що без почуттів.

– Тихіше ти! – пробурчав невдоволений чоловічий голос. – Дівка потрібна живою та здоровою. Інакше матінка тебе живцем зварить.

– Та що їй зробиться! – відгукнувся інший:  тоненький, скрипучий, чи жіночий, чи чоловічий – не розібрати.

Оейде трохи розплющила очі, сподіваючись хоч що-небудь розглянути, але навколо, як і раніше, хлюпалися хвилі непроглядної темряви.

Її знову підняли, перекинули через спину коня, потім кінь рушив кроком – мабуть його повели у поводах.

Майнула надія, що ось зараз, пролунає тупіт копит і свист стріл, з'явиться Оевінг з охоронцями, і весь цей кошмар закінчиться, але чим більше минало часу, тим менше залишалося надії, що її врятують, вирвуть з рук викрадачів.

І страшна туга почала гризти душу Оейде. Чому Оевінг її не шукає? Адже він був поруч, вона чула його голос… І раптом зник.

А якщо і з ним теж щось трапилося?

І знову неймовірним зусиллям волі зупинила вона гіркі сльози, що ринули з очей. Дихати, як і раніше, було важко, дошкуляв тупий біль, але Оейде заговором тримала своє тіло в напівсні, залишивши ясною лише голову. 

Вона розуміла, що чар не вистачить надовго і благала всі сили стихій про допомогу. Вона не дозволяла страху зламати свою волю і відчайдушно переконувала себе в тому, що Оевінг незабаром знайде її і врятує.

Спершу чувся шелест листя під ногами,  а потім звук копит і кроків залунав  вже по твердій землі.

Оейде, як безпорадний куль, висіла  на кінській спині, прислухаючись до кожного звуку, що долинав до її вух. Але світ навколо залишався світлим і безтурботним, байдужим до її страждань. Оейде відчула колючий біль у грудях – ця  заговор  почав слабшати.

Викрадачі  спершу мовчали, а потім заговорили.

– Гарна вийшла засідка! – сказав чоловік. – Давно ми чекали такого випадку… І якраз час найкращий. Сподіваюсь, на цей раз – саме те, що треба.

– Нехай матінка залишиться задоволена сьогодні, – злегка роздратовано відповів скрипучий голос, – Мені й самій набридло стирчати на цих болотах!

– А головне – коні! – задоволено промовив чоловік, – цілих чотири гарних коняки…

– То може, треба було спалити тіла? Раптом хтось знайде?

– Серед зачарованих дубів їх ніхто не знайде. Листя скоро забере ті тіла так, що й сліду не залишиться.

– Ось мені цікаво, навіщо вони  взагалі приїхали в цей гай? Чи не самі боги привели їх, щоб віддати нам на жертву, показати нам свою милість? – припустила його співрозмовниця і натужно розсміялася, потім хрипко закашлялася.

– Або успіх, нарешті, показав нам своє обличчя… Ми вже давно шукаємо потрібну жертву.

Оейде спробувала глибоко зітхнути, але не змогла – груди, немов хтось каменем привалив.

Вона зі страшною силою прикусила губи і не зупинилася, навіть відчувши смак крові в роті. Вона зрозуміла, про що говорять її викрадачі.

Оевінг мертвий, мертві й  обидві охоронниці.

Сльози не стримала, вони покотилися по щоках, але за мить висохли, зупинені заклинанням.

Оейде напружилася, збираючи всю свою силу, все своє самовладання, намагаючись не думати про те, що більше ніколи не побачить Оевінга, ніколи не обійме матір, не почує голос батька. Тепер важливішим є те, що чекає на неї саму. Якщо її не вбили на місці, як інших, то навіщо і кому вона знадобилася? Про яку жертву вони говорять?

Але викрадачі знову замовкли. Оейде ковтала гіркі сльози.

Здається, вона все-таки знепритомніла, бо раптом отямилася з надією на те, що їй нарешті вдалося прокинутися від кошмарного сну і ледь не застогнала від розпачу – кошмар продовжувався.

Від незручного положення затекло тіло, боліла шия, кров ударяла в голову, йшла з носа, дівчина майже не могла дихати. Заговор  більше не рятував, сили вичерпалися.

Оейде втратила рахунок часу і, охоплена байдужістю до всього, думала, що ось-ось помре.

– Тут! – порушив мовчання чоловік,  і кінь зупинився. – Гей, що ви там відстали, давайте швидше! – крикнув, звертаючись до когось позаду, і Оейде зрозуміла, що викрадачів більше. Якби їх було лише двоє, вони б не зуміли впоратися з братом і охоронцями.