— Томочко, мені потрібно більше.
Жінка, що сиділа навпроти, усміхалася. З порозумінням. І навіть трішки винувато, наче вибачалася за це своє прохання. Незручне, так. Неприємне. Тільки ось відмовити їй в жодному разі не можна.
І стерво це чудово знає, знущально вишкірюється, маскуючи свою зловтіху під м’яким співчуттям. Розумінням. Маска, що вросла в неї настільки давно та міцно, виглядала справжньою, але… фальшивка.
Усе в ній фальшивка.
— Я розумію, що підняти обсяги… виробництва в нинішній ситуації складно, але мої партнери, — вона тонко посміхнулася, ледь показавши самі кінчики ікл та позначивши ще не загрозу, але вже попередження, — вони трішечки змінили розцінки. Що поробиш? Інфляція б’є по всіх, навіть по нас. А мені зараз у жодному разі не можна втратити цю угоду.
Такі, як вона, не просять — вимагають. І якими б медовими словами ці вимоги не огорнути, вони все одно були, є й залишаються вимогами. Наказами.
Тонкі білі пальці м’яко торкнулися напружених, зчеплених у замок долонь, та трохи погладили, наче втішали. Й одразу ж стиснулися, впиваючись — пазурі її миттєво загострилися, як лезо, та легко розпороли шкіру.
— Ти ж мені допоможеш, чи не так?
Боляче…
Але біль показувати не можна. Як і страху. Зофка завжди дуріла від крові, а зараз її не зупинить ані місце, ані час. Ані свідки, які являлися ними, хоча й самі того не знали.
Дівчисько-бариста флегматично розкладає стопками молочно-білі чашки біля своєї кавомашини. У напівтемному кутку тихенько воркують закохані. Немолодий чоловік зосереджено вистукує щось по клавіатурі макбука.
Люди, звичайні люди, а людей Зофка зневажала. Та й не лише людей, адже своїх вона також цькувала, і ледь не з більшим азартом. Але…
Цього разу пощастило — витримки вистачило.
І рука розчаровано розтиснулася, випустивши змучені долоні. Розрізи, залишені пазурами, чорніли на світлій шкірі рваними ранами, але майже не кровили, і цим вона теж була невдоволена.
А біль у поранених руках палив вогнем. Зофка ж, знаючи це, жадібно вдивлялася в бліде обличчя своєї співрозмовниці, вишукувала відблиски цього болю, але не знаходила. І знову злилася, уже сильніше.
Та коли темна, майже чорна крапля крові повільно поповзла по зап’ястю, вона оживилася. Подалася вперед, проводжаючи її завороженим поглядом. І здригнулася, коли крапля ця зірвалася і впала, розбившись об покриту лаком стільницю, та облизалася трохи нервово.
І скривилася розчаровано, коли кров почала танути, а краї залишених нею ран потягнулися один до одного, закриваючи порізи. Затремтіли крила тонкого носа, і Зофка відкинулася на спинку стільця, збільшуючи дистанцію між ними. Скривилася гидливо.
— А твоя кров усе так же смердить болотом.
Зцілення це далося нелегко. Сил і так було мало, а тут ще й це показове шмагання… Ну яка все ж тварюка, а?
— Проте я її маю.
Ідеально окреслена соболина брова здивовано піднялася.
— Дерзиш?
Даремно не стрималася. Усе ж провокувати істоту, що сиділа навпроти, було поганою ідеєю. Дуже поганою ідеєю.
— Просто констатую факти.
Має рацію Андрій, вона божевільна, до того ж давно й незворотно. І безумство це щороку стає дедалі яскравішим, помітнішим, а ті, хто має нещастя бути поруч із нею, повною мірою відчувають його на своїй шкурі.
Може, і справді кинути все та поїхати?
Сім’я, звісно, велика, тож на новому місці спочатку доведеться… Важко. Якщо старші все зрозуміють, та певний час терпітимуть голод, то молодняк може й зірватися, а це миттєво створить проблеми.
— А ти посмілішала.
Тамара байдуже знизала плечима.
— Ситуація, знаєш, вимушує.
А якщо все ж існує якась лазівка? Андрій впевнений, що без підкріплення навіювання особини майже відразу скинуть контроль та підуть у рознос. Твердить їй щоразу, що залишити їх небезпечніше, аніж знищити… А якщо ні?
Якби вдалося вивезти із собою хоча б частину, хоча б десяток, усій родині вистачило б їжі, і вони протрималися б. Мали змогу облаштуватися на новому місці. Якщо не доведеться віддавати Зофкіну частку, то їм і цього вистачить — її апетити все зростають, і вже зараз вони залишають собі відсотків двадцять, не більше, а цього замало навіть для того ж молодняка. Куди ще зрізати? Старші й так уже надголодь.
Сама ось кілька невеличких цих подряпин затягла останніми крихтами сили, й у грудях одразу ж оселилася смокчуча порожнеча.
Або ж ті крихти, що можна зібрати з інших, звичайних… Ні. То справді крихти, а ризики непорівнянні.
— Ризикнеш відмовити? — Зофка недобре зіщулилася. А голос її став низьким, тягучим, і десь у самій його глибині ще ледве вгадувався, але вже зароджувався рик. — Вже забула свій борг?
Чи піти ва-банк? Виступити проти неї відкрито й банально відмовити.
— Цей борг сім’я тобі виплачує вже скоро століття. Чи не забагато? — Тепер уже й Тамара дивилася зло. Вишкірилася, у нарочито радісній посмішці демонструючи тонкі голки зубів. — Ти вимагаєш усе більше й більше, а ресурс виснажується. Одна вже зовсім згасла, а інша так навіть зірвалася та взагалі пішла. І що мені накажеш робити? Силою її тягти назад? Так там уже пішов розсинхрон, вона чи зламається, чи загине. А мені проблеми не потрібні. І так краєм ходимо.
#4321 в Фентезі
#1074 в Міське фентезі
#1364 в Містика/Жахи
перевертні та інші міфічні істоти, містичні дивовижі, таємниці та пригоди
Відредаговано: 04.12.2022