Браслет Вогнедара

Хлопчика звали Ярема. Він любив тишу старого лісу за їхнім селом. Ярема знав кожну стежку, але ніколи не наважувався заходити надто глибоко.

Сьогодні був день великого рішення. Ярема обережно обійшов знайомі стежки, відчуваючи, як його тягне щось давнє та незвідане. Він вперше зайшов туди, де мох був густий, як килим.

Між коренями старезного дуба він побачив невеличкий отвір, схожий на вхід до печери. Його серце забилося швидше. Він пригадав легенди про Дракона Вогнедара, який спав у цих горах.

Вхід був вузьким, але Ярема прослизнув всередину. Повітря було тепле і пахло димом. У темряві він побачив лише одну річ, що світилася м’яким, помаранчевим світлом.

Це був браслет, сплетений з чогось, що нагадувало луску. Він був наче маленький шматочок зорі, що впав на землю. Ярема простягнув руку і відчув, як від нього віє стародавнім теплом.

«Це, мабуть, Браслет Вогнедара», — прошепотів він, згадавши легенду. Ярема вдягнув його на зап’ястя. І в ту ж мить рукавичка яскравого, блискучого світла охопила його.

Страх, що завжди ховався у його животі, раптом розчинився. Ярема відчув прилив такої сили і сміливості, що йому здалося, ніби він сам може літати і дихати полум’ям.

Повертаючись додому, Ярема почув плач. Це була Оленка, сусідська дівчинка. Її маленьке смугасте кошеня залізло на верхівку найвищого дуба і тепер боялося спуститися.

«Я його дістану!» — гукнув Ярема, не вагаючись. Раніше він нізащо не зліз би вище першої гілки, але браслет на зап’ясті палав, обіцяючи: «Ти можеш!».

Ярема піднімався все вище і вище. Коли до кошеняти залишалося лише кілька метрів, він відчув, як браслет почав тьмяніти. Світіння згасло, залишивши лише легке тепло.

«Браслет просто допоміг мені почати, — подумав Ярема. — А тепер мені треба спуститися самому». Він міцно притиснув кошеня і обережно почав зворотний шлях.

Ярема усміхнувся. Він сховав браслет під рукав, але відчув його м’яке, знайоме тепло. Він зрозумів, що найбільша сила Вогнедара — це не магія, а здатність відкрити сміливість у його власному серці.

Ярема тримав браслет у таємниці. Тепер він часто ходив лісом, але з новим відчуттям – без страху. Одного дня, коли він повертався з галявини, він побачив невеликий гурт дітей біля старого колодязя.

Діти перешіптувалися. «В Оленкиної бабусі впала до криниці каблучка», — почув він. Старший хлопець, Гліб, стояв поруч і знизував плечима. «Марна справа. Надто глибоко і слизько. Це неможливо дістати».

Ярема підійшов ближче. Він відчув, як знову потеплішав браслет. «Я спробую», — сказав він. Він таємно стиснув зап'ястя, чекаючи яскравого світла. Але світла не було, лише слабке, постійне тепло.

Гліб засміявся. «Що ти зробиш, малюк? Заберешся всередину?» Ярема не відповів. Він взяв довгу, міцну мотузку і прив’язав до неї невеликий гачок. Він пам’ятав, як на горі відчув себе сильним.

Це вимагало терпіння і точності. Він раз за разом обережно опускав мотузку, прислухаючись до дзвінкого звуку металу. Він не чекав магічної сили, він використовував свою кмітливість.

З сьомої спроби він відчув легенький стукіт. Ярема повільно і обережно потягнув мотузку. І ось, на гачку, виблискуючи в променях сонця, з’явилася бабусина срібна каблучка.

Гліб здивовано підійшов і простягнув руку. «Як ти це зробив?» Ярема лише посміхнувся. Він згадав слова про Вогнедара: «Справжня його сила — це не магія, а сміливість, що живе у твоєму серці».

Ярема знову сховав браслет під рукав. Тепер він відчував, що браслет — це не джерело сили, а лише нагадування. Нагадування про те, що найбільший дракон спить не в горах, а в кожному, хто наважується.