Пісня Співочого Серця

Артем жив у маленькому селі, де всі знали його як хлопця, що завжди мріяв. Але його найбільшою мрією була дівчинка на ім'я Софія.

Вона мала найпрекрасніший голос у всьому селі, її пісні були схожі на дзвін кришталевого струмка.

Одного дня до села прибув дивний мандрівний чаклун. Він мав довгий плащ і очі, схожі на дві крижинки. Коли Софія заспівала свою улюблену пісню, чаклун кинув на неї зачаровану тінь. Її голос раптом зник.

З кожним днем Софія ставала все тихішою.

Її шкіра почала бліднути, стаючи схожою на камінь. Артем бачив, як вона повільно перетворюється на статую, і його серце стискалося від болю. Він знав, що повинен щось зробити.

Артем пішов до старої мудрої жінки, яка жила на околиці села.

«Щоб зняти чари, потрібно знайти Квітку Співочого Серця, що росте лише на вершині Гори Відлуння», — сказала вона. «І її потрібно напоїти піснею, що йде від справжнього кохання».

Артем вирушив у дорогу. Він перетнув густий ліс, де дерева шепотіли старі секрети, і подолав бурхливу річку, що співала грізні пісні. Він не був хоробрим воїном, але його любов до Софії давала йому силу.

Артем взяв квітку в руки. Тепер він повинен був заспівати. Він ніколи не був хорошим співаком, і його голос тремтів. Але він заплющив очі і подумав про Софію — про її сміх, її очі, її прекрасний голос.

Його пісня була не ідеальною, але вона була сповнена щирого почуття. Коли остання нота злетіла з його вуст, квітка засяяла яскравим золотим світлом. Вона перетворилася на мерехтливу пилок, що полетів за вітром до села.

Артем поспішив назад. Коли він дістався села, він побачив, як золотий пилок огортає Софію, яка стояла посеред площі.

Сірий камінь почав тріскатися і відпадати, а її шкіра знову набувала свого природного кольору.

Коли остання крихта каменя впала, Софія глибоко вдихнула і відкрила очі. Її погляд зустрівся з Артемом.

Вона посміхнулася, і з її вуст вирвалася прекрасна, чиста пісня. Її голос повернувся, і він був ще прекраснішим, ніж раніше.