Розділ 10_2

Голосно видихаю і розслабляюсь присівши на ліжко. Чим довше він знаходиться в моєму будинку, тим більше шкодую, що взагалі його впустила. От як мені стати холоднокровною і байдужою? Кидаю погляд на вино. Ні, це не надійний помічник, хоч може допомогти трішки розслабитись.

Поки Богдана нема, знімаю з тарілок харчову плівку і з'їдаю одну канапку. Ох і смачно, я справді дуже голодна. Беру ще й котлетку і насолоджуюсь ніжним м'ясним смаком.

Втамувавши трохи голод, я навіть не так різко реагую на повернення Богдана.

- Пробач, я почала без тебе, - промовляю жуючи. - Просто все так гарно пахне.

- Я ж для тебе приніс, сам я не голодний, - усміхається щиро і підходить до столу. Кладе виделки і склянки на стіл. - Ось, ледве знайшов. А штопора немає. Навіть не знаю, чим відкоркувати вино.

- Не страшно, я не буду пити, - мотаю головою.

- Чому? Ти не вип'єш за день народження моєї сестри? - запитує і раптом голосно сміється. Я дивлюсь на нього здивовано, а він намагається вгамувати сміх. - Пробач, я сказав тобі те ж саме, що й нещодавно говорив мені дядько. І він мене цим дратував.

- Я не проти випити, але вино ми не відкриємо. У бабусиній хаті немає штопора, - розводжу руками, вдаю, наче мені шкода.

Якщо чесно боюсь трішки пити в присутності Богдана. У мене і так поруч з ним голова обертом.

- Зараз все зроблю, не хвилюйся, - підморгує.

Він щось шукає у кишенях куртки, дістає ключі, бере пляшку і вправно, засунувши ключ у корок, витягує його з горловини. Я здивовано охаю, вражена його вмінням і приречено зітхаю. Прийдеться все ж таки пити вино.

Богдан розливає вино у склянки, а я встаю і підходжу до нього, беру з його рук повну склянку.

- За твою сестру, - кажу тост.

- І за нашу зустріч через стільки років, - салютує склянкою, не відриваючи від мене очей. - Я радий тебе знову бачити.

Я киваю і щоб не відповідати, п'ю вино великими ковтками. Ледь не давлюсь від його пильного погляду і прокашлююсь.

- Ух, в тебе тут тепло, навіть спекотно, - вдавано весело говорить Богдан і розстібає куртку. Знімає її, оглядається. - Де можна повісити?

- Давай я покладу на ліжко, - тягнусь до його куртки, і він перш ніж віддати мені, дістає з внутрішньої кишені телефон.

Спостерігаю, як він вмикає екран і швидко вимикає, міцно стиснувши губи. Ігноруючи бажання спитати, хто ж йому написав, розвертаюсь і підходжу до ліжка, акуратно кладу на нього куртку Богдана, несвідомо вдихнувши її аромат. Він так само пахне як колись і це ще більше пробуджує мої почуття до нього.

Краєм ока помічаю, як Богдан кладе телефон на стіл і саме в цю мить йому знову приходить повідомлення. Чоловік бачить що там, але вдає, що йому не цікаво. Замість того щоб відповісти, він схиляється над тарілками і бере шматок сиру, засовує у рота. Я повертаюсь до нього і не відводжу від нього погляду. Бажання дізнатись про його особисте життя шкребе наче кігті кішки. А що якщо я спитаю прямо?

- Там нічого важливого, - легковажно відповідає, помітивши мій погляд.

- Впевнений? - піднімаю брови. - Може тобі кудись потрібно зараз?

- Я зараз маю бути тут, - відповідає впевнено, робить крок, опиняється впритул до мене. - З тобою.

Я важко ковтаю, схвильована його близькістю, і відвертими словами. Зараз він показує, що свідомо обирає мене, що б там не коїлось в його особистому житті.

А може це натяк долі? Може це для нас шанс розпочати все заново? В нас же є гарне минуле, спільні діти, про яких він ще не знає. Треба сказати. Не можна приховувати таке від батька. Але як? Прямо в лоба вивалити інформацію? Він не повірить, а може злякається. Але як інакше?

- Тоді може поговоримо, розкажемо свою історію. Хто як жив усі ці роки, - кажу впевнено, а всередині все трясеться від страху.

- Гарна ідея. Ти перша, - усміхається.

Богдан відступає і схилившись, дістає табуретку з-під столу, щоб сісти. А я запізно згадую, що на неї не можна сідати.

- Богдане, вона зламана, - попереджаю і хапаю його за рукав светра.

Та пізно. Він вже вмостився на табуретку всією своєю вагою. І лише встигає піднести на мене погляд, як лунає тріск дерева і Богдан падає на підлогу, а я лечу за ним, бо досі тримаю його за рукав, в надії його втримати.

І так виходить, що Богдан лежить на спині, а я на ньому зверху, притулена до його грудей. І наші губи опиняються в небезпечній близькості. І я затамовую подих, не можу поворухнутись, та водночас здригаюсь від того, що чоловічі руки лягають мені на поперек. І цей його погляд глибокий, з бажанням, він дає зрозуміти, що йому подобається наше становище і він не збирається мене відпускати просто так.

- Богдане.

- Яно.

Перешіптуємось, наче перевіряємо, чи все це реально. А потім його долоня лягає мені на потилицю, змушує схилитись до його губ, скоротити той невеликий залишок відстані між нами.