Розділ 11_2

Навіть не розумію, як опиняюсь біля кабінету директорки. Влітаю без стуку, зараз на гарні манери мені байдуже. Хтось має відповідати за цю ситуацію, що склалась.

- Яке ви мали право віддавати моїх дітей сторонній людині? - кричу на підвищених тонах. - Що у вас за заклад такий? Виходить, будь-який чужинець може прийти і вибрати собі будь-яку дитину.

- Не говоріть дурниць, - підскакує з місця директорка. Перед тим, як я увірвалась, вона спокійно сиділа за столом і щось уважно розглядала в телефоні. - Наш заклад дуже серйозний, ми не даємо дітей, кому попало. А ваших хлопчиків забрав наш мер, він не незнайомець.

- Він до цих дітей нічого немає, - підвищую голос. - Він чужа їм людина.

- Точно? - самовпевнено підносить брови. - А в мене зовсім інша інформація.

О, то вона вже все знає. Начиталась новин з інтернету.

- Я вас засуджу за неправомірні дії, - шиплю у відповідь. - Краще б ви менше вірили всяким неперевіреним новинам.

Бачу, як вона лякається. Тепер вона сумнівається в тому, чи вчинила правильно. Нехай понервує. Наступного разу буде думати, перш ніж віддавати чужих дітей у чужі руки.

Кулею вилітаю зі школи. Мене всю трясе і я настільки розгублена, що не знаю, що далі робити.

Сідаю в машину, гучно гепнувши дверима. Роблю декілька глибоких вдихів. Пригнічую у собі бажання подзвонити у поліцію і тремтячими пальцями набираю Ярослава. Маю надію, що він відповість і все пояснить. Тоді, можливо, я не приб'ю його, а просто поїду і заберу від нього дітей.

Але здається, наш мер не хоче йти легким шляхом. Бо він не відповідає, навіть коли я набираю його в десяте.

Ох, чоловіче, ти граєшся з вогнем. Немає нічого страшнішого, ніж розлючена мати, яка боїться за своїх дітей.

Що він взагалі собі думає? Що він пуп землі? І я ще збиралась погоджуватись на його пропозицію. Після такого я навіть знати його не хочу. Нехай подає в суди, куди хоче, навіть до Гааги.

Ох, яка я розлючена, що мені навіть думати важко. Що робити? Де шукати цього пройдисвіта мера з моїми дітьми? Нехай з ними щось станеться, я його розірву на шматки.

Шукаю в контактах інший номер, тисну на виклик і нетерпляче чекаю, постукуючи іншою рукою по керму.

- Так.

- Вадиме, привіт, - кажу тремтячим голосом. - Пробач, що турбую, але в мене проблема і я не знаю, що робити. Ярослав забрав дітей зі школи, не попередивши мене, і тепер я не можу до нього додзвонитись. Я не знаю, де їх шукати. Я дуже хвилююсь. Я не розумію, нащо він це зробив.

Голос зривається від надмірних емоцій. Як тільки почала говорити з Вадимом, злість відразу зникла, а на її місце прийшов відчай. Знаю, що від цього чоловіка буде підтримка.

- Аліно, заспокойся, - говорить тихо. - Я впевнений, що Ярослав не хотів нічого поганого для дітей. Він не нашкодить їм.

- Може ти й маєш рацію, але де їх шукати? Де він живе? Скажи мені адресу.

- На жаль, я зараз не в місті і не зможу з тобою поїхати, а адресу я тобі зараз продиктую.

Видихаю з полегшенням і вже чекаю, коли Вадим скаже куди їхати, як раптом чую короткі гудки. Хтось до мене добивається. Дивлюсь на екран і бачу, що це Ярослав намагається зі мною зв'язатись.

- Ох, Вадиме, він на зв'язку, - кажу швидко. - Я потім тобі передзвоню.

І не дочекавшись відповіді від чоловіка, вибиваю і негайно приймаю інший дзвінок.

- Куди ти забрав моїх дітей?! - кричу сердито.

- Аліно, я до тебе дзвонив неодноразово, але ти не відповідала, - його голос мене дратує ще більше і від злості сильно стискаю кермо.

- І це тобі дає право викрадати дітей?

- Я їх не викрадав, - говорить і від його спокійного тону в мене аж око сіпається. - Я просто забрав їх зі школи, щоб ближче познайомитись і провести трохи часу. Я хотів тобі сказати, але з тобою не було зв'язку.

Як він вміло знаходить виправдання. Істинний політик.

- Де ви? - вимагаю відповіді.

- В кафе з боулінгом, де ми з тобою зустрілись вперше.

Більше його не слухаю, не вистачає терпіння. Вимикаю телефон і кидаю його на пасажирське сидіння. Повертаю ключ, щоб завести машину, а вона лише скрегоче. Ти що знущаєшся? Ще цього мені зараз не вистачало. Ну, давай заводься.

Декілька хвилин намагаюсь оживити своє старе авто і за двадцятої спроби нарешті виходить. Тисну на газ, виїжджаю на дорогу і ледь не врізаюсь у джип, котрий незрозуміло звідкіля з'являється на зустрічній. Боже, ще не вистачало попасти в аварію. Хоч би доїхати без пригод. Я зараз настільки знервована, руки трусяться і дуже не уважна, через що перед очима все пливе.

Як я опиняюсь біля кафе, навіть не пам'ятаю. Вискакую з машини, навіть не замкнувши її, біжу до входу, не звертаючи уваги на людей, що обступили кафе. Вже біля дверей хтось смикає мене за лікоть і я здригаюсь, обертаюсь.

- Не прокоментуєте ситуацію з дітьми, - якась молоденька блондинка тикає в мене диктофон. І я розумію, що це репортери.

Ох, Ярославе, тобі капець.

- Ідіть в дупу, - випалюю і швидко біжу всередину.

Я зараз готова на все. Як він посмів використовувати дітей у власних цілях? Вони ж навіть нічого не знають. Не підготовлені.

Колишнього помічаю першого. Він стоїть і розмовляє з невідомим мені чоловіком. Вигляд його розслаблений, спокійний, наче нічого і не сталось.

Прямую до нього, не відриваючи від нього очей. Ярослав напевно відчуває мій погляд, бо повертає голову і дивиться прямо на мене. Він блідне і важко ковтає, розуміє, що я по голівці його не погладжу. І це правда.

- Аліно, - починає говорити, коли я опиняюсь поруч з ним.

Не відповідаю, а просто замахуюсь і він отримує від мене смачного ляпаса.