Розділ перший. Ламаний шлях

Вадим Ведь скромно стояв перед новобудовою невідомого призначення. Скромність взагалі була його улюбленим одягом – окрім джинсів і розтягнутого джемпера. У неї завжди зручно загортатись, особливо, якщо маєш справу із чимось страшним чи незнайомим. Хтось скаже «О, яка мила, скромна дитина!», хоча насправді ти в цей час уявляєш, як цей «хтось» лежись із дірою в лобі. Можливо, саме скромність привела Вадима сюди, до цього кам’яного мішка із табличкою обіруч дверей − «Зло та сини».

Хлопець здув пасмо волосся з чола. Обдивився себе спереду і, наскільки міг, ззаду. Як йому не хотілося знову вступати в кабалу якоїсь непевної організації. Але той чоловік… він наче був добрий… він сказав тоді, у забігайлівці, що в «Зло та сини» захищають своїх працівників. Що його власний кум отримав там підтримку, коли по нього прийшли налоговики. Мовляв, тих налоговиків досі шукають…

А йому дуже потрібна зараз допомога. Хоч би Косий не вийшов на його батьків… Але за схемою, яку знав Вадим, спочатку повинні прийти за ним. Якщо вони вціліли після того, що він влаштував. Хоча так не хотілося б, що вони вціліли…

Спіймавши себе на думці, що він радіє з чиєїсь потенційної смерті, Вадим похопився і помотав головою. Краще про це не думати. Нехай залишиться все позаду! Він обсмикнув на собі толстовку, смикнув за сережку у вусі, потер оберіг на грудях і впевненим кроком рушив у широкі двері.

Зайшовши у темний хол, він призупинився і кілька разів кліпнув, щоб звикнути.

− Юначе, чим можу допомогти? – обізвався ліворуч жіночий голос.

За стійкою сиділа привітна дівчина з милою посмішкою. Але Вадим відчув, що за цією посмішкою ховається щось інше, як і за його сором’язливістю.

− Я цей… − він опустив очі, щоб не дивитись на посмішку дівчини. Його раптом осяйнуло, що в неї два ряди зубів на кожній щелепі, і це відкриття подіяло на нього, як склянка молока перед сном. Стало набагато тепліше і спокійніше. Потвори завжди знайдуть спільну мову.

− Ви хочете залишити замовлення чи маєте якесь питання?

− Маю питання, − хлопець підняв, нарешті, очі, але ці два ряди зубів… Він сказав їм: − У вас є робота? Тобто вакансії? Для мене.

Зуби сховалися за підфарбованими губами.

− Це вам до секретаря. А далі він вам усе підкаже.

− А це куди? – Вадим із силою відірвався від такого неординарного рота і глянув на календар у неї за спиною, відкритий на вересні.

− З холу ліворуч і четвертий кабінет. Там табличка висить. Ласкаво просимо у компанію! − виголосила вона. – Я Ганна.

− Але ж мене ще не взяли на роботу, − відбився Ведь.

− Взяли, не сумнівайтеся, − знову посміхнулася дівчина. – Ми всіх приймаємо.

Вадиму це додало впевненості, і він посміхнувся – вперше за сьогодні, а то й за тиждень. Дівчина у приймальні ніби запевняла своїм приязним виглядом, що тут не діються ніякі страшні справи.

Виходячи з холу, він натикнувся на червону дошку оголошень. У них така була у школі. Там були наліплені папери на зразок «Дитина має право», «День Святого Миколая», «Ваші дії при радіаційному ураженні». Тут було майже те ж саме, тільки замість «дитини» був «працівник», а під офіційними оголошеннями висіли приписки про якусь самодіяльність, про пошук нового плеєра і продаж старих вінілових пластинок із записами хору Вірьовки.

Вадим ковзнув по дошці оком і посунувся далі, до заповітних четвертих дверей. На дверях висіла табличка «Секретар корпорації «Зло та сини». На нижче на скотчу висів приліплений аркуш із приписом: «Єремія Мірошник, великий пророк, святий у людському тілі».

Хлопець несміливо постукав.

– Заходьте! – крикнули з кабінету.

Двері зі скрипом відчинились, і він ступив на м’який килим, що вкривав підлогу.

У напівмороці посеред кімнати стояв письмовий стіл, безпосередньо на столі сидів чоловік у білому костюмі з волоссям у тон. Вочевидь, це і був Єремія.

– Д-доброго д-дня! – несподівано Вадим почав заїкатися, але швидко опанував себе. – Я за оголошенням. З «Новин міста Ха».

– Та ти що! – блондин зістрибнув зі столу і близько підійшов до Вадима. – А паспорт ти вже отримав?

– Ні, але мені вже чотирнадцять! – тихо сказав Вадим і зробив жалібні очі (скромність! скромність!). – І в оголошенні вік не був вказаний!

Єремія раптом нахмурився і подивився на стелю і несподівано виголосив, схопившись за голову:

– Впав, впав великий Вавилон, всесвітня блудниця! Горе, горе тобі, Вавилон, бо споїв ти блудодіяннями своїми всі народи!

Вадим зробив крок назад. Про всяк випадок.

Виття Єремії перервав стук у двері.

– Так! – гаркнув секретар.

Двері заскрипіли, і з’явився симпатичний русявий юнак, який від порогу почав:

– Я Михайло Ковальчук, 25 років, освіта вища незакінчена, хочу влаштуватися у компанію…

– А-а-а, з вами все ясно, − махнув рукою Єремія. – Вас прийнято. Ідіть у відділ кадрів − далі по коридору червоні двері № 42. Скажете, щоб вас визначили у відділ Чорнобожих.