17.2

Сокіл підскочив із місця, схопив маленький ножик, що висів у нього на поясі.

— Вгамуйте ваші старання, Соколе, — блиснув поглядом торговець, — ми їдемо із чудовим військовим супроводом. Часи такі, знаєте, розкрадання тут масові. Тож не рипайтеся навіть, тиніне, а то ваше життя миттю заберуть. А якщо не ваше, то вашої супутниці точно. Рожеве волосся… Альта Лунаріс?

— Серафіна, — я поправила, опустивши голову, — лесра Серафіна.

— Ще краще, — розреготався він, — загалом, нерви мені не робіть, сидіть тихо. Я вас королю здам, як особливих злочинців.

— Ми не злочинці! — обурено вигукнула я.

Зрив Академії не означав, що це зробили ми — та й не звинувачував нас ніхто, принаймні в лоб.

— Ага, а чого тоді в моїй паньєрці забули? Чи лусочки раптом загубили?

Крити нам було нічим. Зізнатися чесно, я б навіть і правду не змогла сказати цьому Флоту — я її банально не знала. Прокинулася тут поруч із чоловіком, така ж здивована, як і сам февн.

— Мені теж це цікаво, — тихо буркнула Соколу.

А він, так і завис із ножиком у руках. Дивився перед собою і мовчав.

— Не хочеш сказати щось февну на пояснення? — я схрестила руки перед собою. — Я б із радістю придумала відмазку, от тільки гадки не маю, що тут роблю.

— О, тоді запишемо ще один злочин, — потер руки торговець.

— Ніяких злочинів! — шикнула на нього. — Я цілковито покладаюся на цього тініна, от тільки поки що не знаю, на що покладається він. Шановний тініне, поясни, будь ласка, що відбувається?

А Сокіл продовжував дивитися просто перед собою, ніби побачив щось. Я простежила за поглядом чоловіка — він спрямувався кудись у далечінь між двома фіранками, що прикривали краєвид навколо. Сокіл сіпнувся до тканини.

— Е, легше, тиніне, а то я і відповісти можу! — вигукнув Флот і потягнувся за зброєю.

Не хотіла я знати, що в нього там було — артефакт чи заклинання якесь моторошне. Але скористатися ним торговець не встиг. Сокіл розрізав тканину фіранки, відкриваючи вид на те, що відбувалося за межами воза.

Ми проїжджали красиву долину, сповнену височенними горами і хвойним лісом, і навіть водоспадом десь вдалині. От тільки не на красу Аеліона дивився Сокіл. Він підняв палець до неба й подивився на мене. На губах у нього грала майже сонячна усмішка.

— Це наш порятунок, — промовив чоловік, повертаючи погляд до неба.

Там, серед пухнастих хмар, у бік Парватського замку повільно плив острів.

— Небесні острови, — невіруючим голосом промовила я і теж підійшла ближче, щоб роздивитися їх.

На Флот-февна нам одночасно стало якось байдуже. Небесні острови прилітають не частіше, ніж раз на сто років. Багатьом взагалі не судилося побачити їх за своє життя, а багато хто, якщо й бачив, то ніколи там не бував. Це найбільше джерело всього — металу, якого так не вистачало людям, деревини, яку рідко використовували дракони, зілля, магічних кристалів, трав, цілющих настоянок — словом, усього. Кажуть, політ на один Небесний острів здатний збагатити людину або дракона аж до його правнуків.

А їх летіло відразу чотири.

— Джерело матеріалів для Академії, — прошепотіла я з погано прикритим захопленням.

— Усе сказали? Чи забули, що ви тут злочинці? — пирхнув Флот-февн.

— Ви знаєте, а в нас відбулася зміна плану, — раптом усміхнувся Сокіл і навіть підморгнув ошелешеному торговцю. — Ви сказали, що везете нас до короля? Ну так нам туди і треба!

— Диваки, — сплюнув Флот-февн, але до кінця поїздки не залишав нас самих.

Уже в Парваті він свиснув якомусь стражнику й передав йому нас, як особливо небезпечних злочинців. Той окинув нас підозрілим поглядом.

— Я — Сокіл, особистий стражник короля, — заявив чоловік.

— Ага, а я його коханка, — засміявся стражник, — до в’язниці їх!

— По-почекайте, — я ікнула, — я — лесра Серафіна. Будь ласка, покличте будь-кого з Парватського ринку! Мене впізнають!

І поки я кричала, нас під дружний сміх охорони волокли в темну камеру, далеку від короля. Мабуть, за ці місяці нас встигли призабути.

— Скажи, що це входило у твій план? — коли нас залишили в повній темряві, запитала я.

Нічого не бачила — довелося навпомацки бродити вздовж решітки, щоб знайти зв’язані руки Сокола.

— Поки що я будую новий, — ухильно відповів чоловік.

Ми вляпалися.