13.2

Перед тим як покинути приміщення Академії, я виглянув у вікно. Біля тенту Арта все ще стояла варта, значить він, як і раніше, не був готовий мене прийняти. Більше нікого я не помітив — ні Тома, ні Шантель, ні навіть полісменів. Усі разом сидять у наметі?

Що, до біса, взагалі можна обговорювати стільки часу?

Я вийшов з Академії і перетворився на дракона, розрізавши крилами небо. Якщо мене хтось і бачив, то не подав знаку — я спокійно ширяв на комфортній мені висоті. Думати заборонив одразу. Не вистачало, щоб хтось випадково підслухав те, що я встиг з’ясувати.

Наздогнати свою групу вийшло тільки біля самого маєтку Лунарісів. Серафіна весь час боязко оберталася, а коли наші погляди зустрілися, вона полегшено видихнула.

«Довго ж тебе носило, Соколе», — хмикнув Шрам, почувши мої думки.

Я пирснув.

«Було на що подивитися».

«Король так і не прийняв тебе?» — здивування в його голосі було відчутним, що мене нескінченно отруювало. Чорт із ним, як Арт бачив наші з ним взаємини — але навіть люди почали помічати зміну його настрою. А якщо додати до цього конфлікти із Шантель, то напрошується одне резонне запитання…

А чи все добре в правлячої сім’ї Аеліона?

«Зовсім похмурі думки долають тебе», — присвиснув Шрам, і я закотив очі, дивуючись власній наївності та дурості.

За весь цей час я відвик від того, що хтось може читати мої думки.

«Усе буде добре», — у відповідь буркнув, але Шрам, як мені здалося, не повірив. Просто не став сперечатися.

У Лунарісів обстановка була дивна… Як коли приїжджаєш до сім’ї на свята, усі радіють, а ти — нелюбимий родич. І начебто тобі відмовити незручно, але й відверто кажучи, тебе ніхто не чекав. Ось так дивилися на Шрама. Скоса поглядали на мене зі знижкою на те, що ми вже були знайомі. Але дітей і саму Серафіну альти Лунаріси обіймали й розціловували в усі щоки.

Можливо, у цьому крилася ще одна причина нелюбові Лунарісів до корони. Титул був дарований тільки їхній доньці Серафіні, а їх самих обділили. Втім, я б на їхньому місці був вдячний, що Арт не став давати справі хід. Усім відомо, що Лунаріси під час війни приймали в себе не тільки драконів, а й ворожих воїнів — людей.

— Вечеря буде за годину, тож поки що можете розселитися по покоях, — прихильно кивнула альта Лунаріс, мама Серафіни.

Її сиве волосся обрамляло втомлене обличчя. Я вклонився.

— Вибачте за сумбурне втручання, — додав я, — дякую за гостинність.

— О, ми завжди раді дітям, — знову крижана чемність.

Афіра відмовилася розлучатися з батьком, тож Шрам залишив мене й пішов із дівчатками в їхні покої. Слуги теж пішли слідом за ними, чого не сказати про дрібного стражника, який очей із мене не спускав.

— Ви довго наздоганяли нас, Соколе, — зауважив він дорогою в гостьове крило.

— Були свої справи. Я маю вам звітувати? — запитально вигнув брови.

Правильною відповіддю було б «ні».

— Бажано, — нітрохи не зніяковів юнак.

Може, він і не був таким уже і юним — на вигляд не менше років тридцяти — але досвіду в нього було суттєво менше, ніж у мене. Я лише фиркнув на настільки абсурдне припущення, дійшов до своєї спальні й побажав стражникові всього доброго. Зачинив двері.

— Звітувати тому, хто навіть на полі битви не був, — хмикнув я.