Iнтернатура

                                                                Інтернатура
  Ось і настав день, коли не треба їхати, все ти вдома. Даміра працювала терапевтом на прийомі, та у відділенні один раз на тиждень. Це була серйозна школа. Лікарів не вистачало. Інтерну доводилося ходити на виклики додому. Восени їхала до університету, де була теорія, у гуртожитку місце її вже зайняте, довелося знову винайняти квартиру, неподалік університету. Жила вона не одна, в кімнаті оселилася першокурсниця. З Олександрою вони потоваришували одразу. У дівчини від онкології померла мати, але на бюджет вона не пройшла. Підробляла медсестрою у лікарні, і майже вся зарплата йшла за оплату навчання. Про тата вона не розповідала, і Даміра не питала подругу про нього, боячись зробити боляче.
Бачила випадково Руслана. Розповів:
– Перейшли жити у квартиру батьків. Вони купили однокімнатну у сусідньому під'їзді. У мене все гаразд. У сина нарешті з'явилася своя кімната, він щасливий, розмістив свої іграшки на полицях. Я занурився з головою в хірургію.
Руслан поспішав до лікарні, де на нього вже чекали. Сьогодні призначено операцію, і він додав крок. Його не потрібно просити залишитись, він завжди у відділенні, потрібно значить і вночі. Завідувач уже готував йому місце роботи.
Ярослава підробляла репетитором, учні готувалися вступати до ВНЗ, їм потрібна допомога. Після дитячого садка, Данила частенько забирав дідусь, і вони не могли наговоритися, дуже потоваришували. На вихідні сім'я збиралася разом, і якщо лікар не був удома, домашні знали, він рятує чиєсь життя.
Руслан домовився зустрітись з Кареном в університеті.
Дізнався, що у подружжя теж побільшало відповідальності. Владу одразу поставили у зміну, лікарів не вистачало. Травматологу у шахтарському містечку ціни немає, і на прийомі, і у відділенні роботи багато. У їхній квартирі ще взимку зробили ремонт, і молодята переселилися у світлі зручні кімнати.
Олена розповідала одногрупникам по телефону, які у них із Михайлом справи. У лікарні Оленку вже чекали, Мишко поговорив із офтальмологом, він дозволив їй працювати у відділенні з ранку.
Молода господиня приїхала і навела лад у їхній, хоч і відремонтованій, але покритою пилом, від цього незатишній квартирі.
Знову дзвонив Іван. Він повернувся до районної лікарні, їм з Настею дали кімнату в гуртожитку. Свою у місті, вони здали молодій родині, а на виручені гроші купили дружині телефон, про який вона мріяла.
У кабінеті йому знову зносила мозок тупа медсестра, яка кликала його Іванечка, а він багрів від злості. Лікарка, що працювала поруч, тільки посміювалася з нього. Настя все сприймала простіше, працювала в терапії медсестрою і була всім задоволена, на відміну від свого чоловіка. Часто глузувала з нього:
– Може й мені тебе Іваном Сергійовичем кликати?
Він погрожував:
– Ось Полька, теж ціни собі себе скласти не могла і одна залишилася. Дивись, дожартуєшся.
Дуже довго переживала Поля зникнення Петра. Ні! Вона не любила його. Проживши під одним дахом стільки часу разом, напевно, звикла, спочатку не хотіла ні з ким спілкуватися. Потім і це відійшло, робота в кардіології відволікала від гірких думок. Життя ще раз довело, що тільки кохання здатне поєднувати, зцілювати, терпіти.
Тітка лаяла її.
– Годувала паразита невдячного, наступного разу будеш розумнішою.
– Іншого разу не буде, більше нікого до себе не пущу. Жебрак мені не потрібен, а у своїй квартирі господиня тільки я.
Але тітка знала, що дівчина сказала це гаряче:
   «Схоже, у племінниці моя доля. До тридцяти заміж не візьмуть, потім спробуй знайди холостяка», – сумувала жінка. А вголос сказала: – Ти красуне, обов'язково принца знайдеш.
– Може, мені треба було виїхати, хоч би до Павла? – запитала відчайдушно дівчина.
Родина Павла облаштовувалась у курортному містечку. Олеся повернулася працювати до мами в готель. Батьки перестали будувати будинок для молоді, на гроші від проданої квартири, купили меблі.
Паша працював у пологовому будинку і в жіночій консультації. Був присутній на прийомі, невдовзі практикував самостійно. Курирував його фахівець із обласного міста, гінекологів не вистачало. У маленькому містечку, розповсюджувалися чутки про знаючого молодого лікаря. Олеся зателефонувала Зоряні, яка жила у сусідньому районі та запрошувала подивитися їхню віллу.
Кирило та Зоряна їхали додому разом. Він тримав дівчину за руку.
– Ти думаєш, я втечу? – сміялася випускниця.
– Мені батько, суворо, наказав тебе привезти.
– А що далі?
– Виходь за мене заміж.
– Ось уже не думала, що почую це від тебе.
– Ти мені одразу сподобалася.
– Дивний ти якийсь, а лаявся чому?
– Сам не знаю.
Після приїзду вони наприкінці літа зіграли весілля. Оселилися у його зручній квартирі. Зоряна працювала на прийомі і восени проходила у Львові теорію, де знайомилася з новими розробками ендокринології. Ділилася новинками зі Світланою, яка ними теж цікавилася. Вона повідомляла новини про Сашка.
Сан Саничу вставати доводилося дуже рано, і двома автобусами добиратися на роботу, але подружжя, ні про що не шкодувало. У лікарні Олександра зустріли добре, давали працювати самостійно. У відділенні також інтерн був бажаним гостем.
Світлана схилялася до того, що і їй краще лікарні для інтернатури не знайти.