3 (2)

– Ти не маєш права посилати рідного батька, – процідив тато. – Лук’яне, я не хочу, щоб ти звів своє життя на пси, а після тієї аварії…

– Гарного дня.

З цими словами я скинув виклик і невдоволено зиркнув на мобільний телефон. Аварія. Він обожнював про це нагадувати. І саме після неї просто збожеволів зі своєю опікою. Якщо раніше я вважався достатньо розумним, аби не накоїти дурниць, то після став винен буквально у всьому, що зі мною траплялось. Бо ж я не встежив за дорогою, я взагалі сів на байк, як я міг! Хіба я не знаю, що неакуратне водіння може вартувати життя! А мотоцикли – взагалі зло!

Звісно, я все знав. Батько проігнорував усі аргументи. І те, що я їхав, дотримуючись усіх правил дорожнього руху, і те, що був цілком тверезий.

Я завжди цілком тверезий, єдина причина, чому у мене в крові можуть знайти якісь проміле – сильна хвороба, бо, кажуть, вони підіймаються, коли в людини жар або лихоманка. Не знаю, не перевіряв, бо хворим я теж за кермо не сідаю. Я ж не придурок!

Найголовніше, на батька не спрацював і основний аргумент. Аварія не була нещасним випадком. Те, на кого я працював, і те, що робив, не подобалось багатьом впливовим іноземним громадянам.

Це якщо м’яко казати.

Тож аварію підлаштували, і тільки завдяки тому, що я гарно кермую, завжди при тямі, контролюю ситуацію і таки надягаю той повний захист, все закінчилось, ну, відносно добре. Мою спину зібрала краща хірургиня Києва, Лілія Грозевич, і, в принципі, я майже як новенький з того часу. Якщо, звісно, викреслити з пам’яті батькову гіперопіку і те, що він вважає, ніби я марную своє життя.

З іншого боку, якщо навіть тато так думає, чоловік, що мав би мене знати краще за всіх на світі, то, напевне, і вороги поведуться.

– Гей, крижинко, – гукнув я, коли з вітальні долинули звуки, ніби хтось намагався встати. – Ти там що, заплуталася в пледі?

Сніжана показалась на кухні, загорнута у ковдру, мов у кокон. Вигляд у неї був скуйовджений і сердитий. Зараз вона нагадувала мені шотландську висловуху. Таке саме миле, пухнасте і страшенно зле, коли його гладиш.

Треба завести кота. Не можна постійно позичати у Віри та Івана їх Пушка.

– Коли я задрімала на хвильку, ніякого пледу не було, – сердито заявила мені Сніжана.

– Ні, звісно. Він просто підстерігав тебе в шафі, аби накинутися, щойно ти достатньо міцно заснеш. Це спеціальний мисливський плед з вбудованими мікродронами. Між іншим, мій власний винахід, дуже ним пишаюся!

– Мажор, що винаходить мікродронячі пледи. Вірю, вірю, я повірив, – фиркнула Сніжана.

Ні, такою дурнею я справді не займався. Ну тобто я міг і навіть уявляв з технічної точки зору, як це реалізувати, але ні, витрачати свої розумові ресурси на пледи – це марнотратство.

– Може, я під прикриттям, – широко всміхнувся я дівчині. – Працюю винахідником у одній крутій спецслужбі, створюю надзвичайні речі, проектую мікросхеми і всяке таке. А потім граю роль нахабного мажора, який насправді розважається в клубах.

Сніжана кинула на мене ще більш скептичний погляд.

Що ж, хочеш красиво збрехати – скажи людям правду. Максимально впевнено і весело. Вони не повірять.

– Не варто було мене вкривати, – сердито додала Сніжана. – Це… Не те, що повинно відбуватися між начальником і підлеглою…

– Ага.

– Чи прибиральницею та господарем квартири, – закінчила вона і кинула на мене з-під лоба сердитий виразний погляд. – Я не хочу ніяких проблем.

– Крижинко, – я підійшов до неї впритул, – хочеш, здивую? Коли я озвучував умови нашої угоди, я розраховував на те, що постійно дражнитиму тебе і таки створюватиму проблеми, тож, якщо ти розраховуєш лишитися тут на довше, ти повинна навчитися мені протистояти.

Вона засопіла, мов сердита кішка. Ну точно шотландка! Скотіш страйт, гостровуха. Їй підходить.

Навіть якщо Сніжану підіслав мій батько, вона мені подобається. Це як мінімум весело, дражнити її повсякчас.

– До речі, повертаючись до наших умов. Таксі я тобі відшкодую, – зронив я, – але мені часто потрібна допомога вночі. І справді негайно.

– Що в тебе зі спиною?

Я скривився.

– Аварія. Колись мене збили на байку. З тих пір я обходжу мотоцикли десятою дорогою, і то велике щастя та диво, що я їх обходжу, бо міг би об’їжджати. На кріслі колісному. Спину мою зібрали, все полагодили, як могли, але коли я… – перепрацьовую, бо я дурний трудоголік, що міри не знає, – захоплююсь і занадто багато стою чи ходжу, починаються проблеми. Треба економити ресурси свого організму, всяке таке. Тому нам потрібно якось вирішити проблему з твоїм швидким приїздом. Ти вмієш кермувати?

– Машиною? Ні, у мене прав нема, – розгубилась Сніжана. – І я, ну… Я їх боюсь.

Не те щоб я здивований. І не те щоб мене це не порадувало.

– Чудово! Тоді в тебе нема іншого виходу, окрім як поселитися в мене вдома і бігти на виклик з сусідньої кімнати, – засяяв я. – Виділю тобі гостьову.